Талiсман - Страница 175

175

Джек різко обернувся до друга, коли старий вимовив ім’я Річардового батька, але той, вочевидь, зараз був не здатен зважати на такі речі.

— Я не той, за кого ти мене маєш, — сказав Джек і ступив крок уперед, до старого.

— Забирайся! — закричав той. — Досить з мене твоєї облуди! Я знаю, що диявол може ховатися за янгольським обличчям! Забирайся! Я все зроблю! Він готовий рушати, завтра рано-вранці! Я казав тобі, що все зроблю і все так і буде, але тепер забирайся!

Рюкзак, який тепер обернувся на заплічний мішок, звисав із Джекової руки. Дійшовши до шинквасу, хлопчик почав порпатися в ньому; відсунув люстерко і кілька з’єднаних між собою цінних патичків. Нарешті пальці намацали те, що треба, і хлопчик дістав це. Монету, яку колись дав йому капітан Фаррен, монету з королевою з одного боку й грифоном з другого. Він кинув її на шинквас, і м’яке світло заграло на чарівному профілі Лаури Делосіан. Знову Джека вразила схожість королеви та його матері. Вони від самого початку були настільки подібними одна на одну? А може, схожість зростає через те, що я так часто думаю про це? Чи я якимось чином поєдную їхні профілі в один?

Старигань відсунувся ще далі, коли підійшов Джек. Скидалося на те, що він намагається витиснути себе з будівлі. Слова лилися істеричним потоком. Коли Джек, як поганець із вестерна, що вимагає випивку, швиргонув монету на шинквас, старий змовк. Він витріщився на монету, очі його широко розплющилися, а заслинені кутики губ смикнулися. Він втупився круглими очима в Джека, уперше по-справжньому на нього глянувши.

— Джейсон, — прошепотів він тремтячим голосом. Попередня неміч минула. Тепер старий тремтів не від страху, а від благоговійного трепету: — Джейсон!

— Ні, — сказав хлопчик. — Мене звуть… — раптом він замовк, збагнувши, що слово, яке він хотів сказати цією дивною мовою було не Джек, а…

— Джейсон! — закричав старий і впав на коліна. — Джейсоне, ти повернувся! Ти повернувся і всьо добре, всьо буде добре, добре і навіки-віків добре!

— Агов, — сказав Джек. — Агов, насправді…

— Джейсон! Джейсон повернувся і з королевою все буде добре!

Джек, який ще менше очікував на сльозливе обожнювання старого наглядача Депо, ніж на його перелякану лють, повернувся до Річарда… але від нього годі було чекати допомоги. Річард розпластався на підлозі й чи заснув, чи, чорт забирай, вдало прикидався!

— От, гівно, — простогнав Джек.

Старий стояв навколішках, бурмотів щось і ридав. Ситуація швидко переходила зі сфери просто смішної в царину цілковитого абсурду. Джек знайшов відкидну кришку і ступив за шинквас.

— Підведися, мій добрий і вірний слуго, — сказав Джек. Похмуре запитання до самого себе: а Ісус чи Будда стикалися з такими проблемами? — Встань, друже.

— Джейсоне! Джейсоне! — ридав старий.

Його біле волосся вкривало сандалії Джека. Старий заходився їх цілувати. Це було не просто цмокання, а палкі поцілунки із засмоктом коханців на копиці сіна. Джек заходився безпорадно гиготіти. Йому вдалося перенести їх з Іллінойса, і тепер вони були в напіврозваленому Депо в центрі сірого поля пшениці — яка насправді не пшениця — десь на Зовнішніх Форпостах, Річард спить біля дверей, а цей дивак цілує його ноги і лоскоче їх бородою.

— Встань! — сміючись, закричав Джек. Він спробував відступити, але вдарився об шинквас. — Підведися, о мій вірний слуго! Підведися на свої грьобані ноги, встань, годі!

— Джейсоне! — Цмок! — Всьо буде добре! — Цмок-Цмок!

— І все буде добре, добре, добре, — скажено подумав Джек, поки старий цілував його ноги крізь сандалії. — Не знав, що на Територіях читають Роберта Бернса, але, напевно, вони…

Цмок-цмок-цмок.

О ні, досить, я більше не витримаю.

— ВСТАНЬ! — закричав він на межі власного голосу, і старий зрештою став перед ним. Тремтячи і плачучи, він не наважувався поглянути Джеку у вічі. Але його широченні плечі трохи випрямилися, зійшов і геть нещасний вигляд — і Джек радів із цього.

5

Знадобилося понад годину, щоб розмова Джека зі старим набула зв’язної форми. Вони починали розмовляти, а тоді Андерс, який був колись утримувачем стаєнь, знову збивався на своє «О-Джейсоне-мій-Джейсоне-велич-твоя…» і Джекові доводилося його зупиняти, поки той знов не заходився цілувати йому ноги. Джекові старий подобався, і він йому співчував. Він уявляв, які б почуття захопили його, якби Ісус чи Будда з’явилися на місцевій автомийці чи в черзі за шкільним обідом. Йому довелося визнати ще один простий і очевидний факт: якась його частина зовсім не дивувалася ставленню Андерса до нього. Хоча він і відчував себе Джеком, дедалі частіше і частіше хлопчик розумів, що він… той, інший.

Але той помер.

Це було правдою; незаперечною правдою. Джейсон помер, і Морґан з Орріса, імовірно, мав до його смерті прямий стосунок. Але такі хлопці, як Джейсон, зазвичай повертаються, хіба ні?

Джек уважав, що час, який він витратив на те, щоби змусити Андерса говорити зв’язно, минув не дарма, бо тепер він переконався, що Річард не вдає, а справді знову заснув. Якраз добре, бо Андерс мав що розповісти про Морґана. Колись, розповів він, це була остання станція в знаному світі — з милозвучною назвою «Зовнішнє Депо». Далі простягалися жахні місця.

— Тобто «жахні»? — перепитав Джек.

— Не знаю, — відповів Андерс, запалюючи люльку. Він удивлявся в пітьму, і лице його спохмурніло. — Багато чого розповідають про Закляті Землі, кожна історія відрізняється від іншої, і всі вони починаються приблизно такими словами: «Я знаю людину, яка знає людину, яка три дні блукала краєм Заклятих Земель, і от вона розповідала…» Але я ніколи не чув, щоб історія починалася словами: «Я три дні блукав краєм Заклятих Земель, і розповім я…» Чуєш, у чім заковика, Джейсоне, мій Володарю?

175