Талiсман - Страница 174

174

Жахливе збентеження спалахнуло на обличчі Річарда, коли він побачив, як Джек піднімається схилом, залишаючи його біля підніжжя.

— Ти куди?

Джек поглянув на Річарда і повернувся. Він поклав руку на Річардове плече і тверезо поглянув другові у вічі.

— Ми не можемо тут залишатися. Дехто з них точно бачив, як ми переносилися. Можливо, вони не можуть прийти відразу після нас, а може, й навпаки. Не знаю. Про те, як це все влаштовано, я знаю не більше, ніж п’ятирічна дитина знає про магнетизм: тобто іноді магніти притягуються, а іноді відштовхуються. І наразі більше мені знати не треба. Нам слід забиратися звідси. Кінець історії.

— Мені це все сниться. Я знаю.

Джек кивнув у бік старезної дерев’яної будівлі.

— Можеш або піти туди, або залишитися тут. Я повернуся за тобою, коли розвідаю територію.

— Нічого з цього не відбувається насправді, — промовив Річард.

Його позбавлені окулярів, голі, скажені, широкі очі немов запилюжило. На мить він підвів погляд на чорне небо Територій, яке повнилося дивними, незнайомими розсипами зірок, здригнувся і поглянув у інший бік.

— У мене гарячка. У мене грип. Багато хто хворіє на грип. Це марення. А ти в моєму маренні — запрошена зірка.

— Що ж, коли зможу, то відішлю когось у Гільдію Акторів Марень зі своєю карткою «АФТРА», — сказав Джек. — А тим часом чому б тобі не залишитися тут, Річарде? Якщо нічого не відбувається, то тобі нема через що перейматися.

Джек знову пішов геть, міркуючи, що ще кілька таких божевільних розмов із Річардом — просто-таки «Пригоди Аліси в Дивокраї» — і він переконає себе, що сам збожеволів.

Він уже пройшов приблизно половину шляху, коли до нього приєднався Річард.

— Я б повернувся за тобою.

— Знаю. Але я вирішив, що мені краще піти з тобою. Якщо це все одно сон, то яка різниця?

— Що ж, тримай рот на замку, якщо раптом там хтось є. А я певен, що це так. Здається, хтось на мене дивиться з того вікна.

— Що ти збираєшся робити? — спитав Річард.

Джек посміхнувся.

— Імпровізувати, друже Річі. Я тільки це і роблю, відколи покинув Нью-Гемпшир. Імпровізую.

3

Вони підійшли до ґанку. У паніці Річард знову міцно схопив Джека за плече. Джек втомлено повернувся до друга; йому вже набридли фірмові канзаські захвати Річарда.

— Що?

— Це точно сон, і я можу це довести.

— Як?

— Джеку, ми більше не говоримо англійською! Ми розмовляємо якоюсь мовою, і розмовляємо чудово, але це не англійська!

— Ага, — відповів Джек. — Дивина, правда?

Він рушив сходами вгору, а Річард так і залишився стояти на місці з роззявленим ротом.

4

За секунду або дві Річард і отямився й пішов за Джеком. Дошки під ногами викривилися, розхиталися і розтріскалися. Крізь щілини проростали важкі колоски. З глибокої пітьми до хлопчиків долинало сонне гудіння комашні — не очеретяне скреготання світляків, а навпаки, щось приємне — тут так багато приємного, подумав Джек.

Лампа тепер була за ними; тож їхні тіні спочатку ковзнули ґанком, а тоді викривилися праворуч і темними плямами лягли на двері. Там висіла давня, потерта вивіска. На якусь мить Джекові здалося, що напис зроблено дивними кириличними літерами — непридатною для розшифрування російською. Але, підійшовши ближче, він без жодного здивування зрозумів слово: ДЕПО.

Джек підвів руку, щоб постукати, потім ледь похитав голово. Ні. Він не стукатиме. Це не приватне помешкання: на дверях написано «ДЕПО», а це слово асоціювалося в нього з громадськими приміщеннями — з місцями, де очікують на автобуси «Ґрейхаунд» та потяги «Амтрак», із зонами навантажування «Дружнього Неба».

Джек штовхнув двері. Привітне світло лампи і цілком непривітний голос випурхнули на ґанок одночасно.

— Забирайся, дияволе! — проскрипів надтріснутий голос. — Забирайся. Я їду вранці! Присягаюся! Потяг у хліву! Забирайся! Я присягався, що поїду, і я поїду, а тепера йди… йди і облиш мене!

Джек насупився. Річард роззявив рот. Кімната була чистою, але дуже давньою. Дошки настільки викривилися, що стіни, здавалося, йшли брижами. На стіні висіла картина з величезним, як китобійне судно, диліжансом. Давній шинквас, поблякла поверхня якого була кривою, як і стіни, тягнувся через усю кімнату, розділяючи її на дві половини. За ним, на дальній стіні, грифельна дошка з двома колонками: «ПРИБУТТЯ КАРЕТИ», «ВІД’ЇЗД КАРЕТИ». Поглянувши, Джек вирішив, що минуло достатньо часу, відколи тут востаннє записували якусь інформацію; він подумав, що як хтось і захоче написати на ній м’якою крейдою, вона розсиплеться на шматочки і впаде на обвітрену підлогу.

З одного боку шинквасу стояв найбільший у світі, заповнений зеленим піском пісковий годинник — завбільшки з величезну пляшку шампанського.

— Облиш мене, будь ласка. Я обіцяв т’бі поїхати і я поїду! Будь ласка, Морґане! Змилуйся! Обіцяю, а якщо ти м’ні не віриш, то зазирни в хлів! Потяг готовий, присягаюся, потяг готовий!

З дальнього правого кутка кімнати долинало бурмотіння і квоктання — то улесливо патякав величезний старигань. Джек припустив, що зросту в ньому шість футів і три дюйми — навіть тепер, коли старий застиг у рабській позі, між його головою і низькою стелею Депо лишалося не більше ніж чотири дюйми. Дідку було років сімдесят, хоча, цілком можливо, і всі вісімдесят. Сніжно-біла борода починалася саме під очима і шовковистим, ніби дитяче волосся, каскадом спадала на груди. Широкі плечі змарніли, наче зламалися за довгі роки перетягування вантажів. Глибокі зморшки розходилися від кутиків очей, а ще глибші тріщини прорізали лоб. Його обличчя вкривала вощанисто-жовта шкіра. Старий носив білий, прошитий яскраво-багряними нитками кілт. Він був нажаханим до смерті. Розмахував міцною палицею, але налякати нікого не міг.

174