Талiсман - Страница 173

К оглавлению

173

Частина IV
Талісман 

Розділ тридцять четвертий
Андерс


1

Раптом Джек збагнув, що хоч він і досі біжить, але біжить повітрям, наче персонаж мультфільму, який устигає здивовано роззирнутися, а тоді летить з вишини двохсот тисяч футів униз. Але до землі було не двісті тисяч футів. Джекові саме вистачило часу, щоб збагнути: дійсно, землі під ногами нема. Але впав він з висоти не більше ніж п’ять футів. Похитнувся і, можливо, залишився б стояти на своїх двох, якби в нього не врізався Річард.

— Стережися, Джеку, — закричав Річард, але сам не збирався дотримуватися власної поради: очі він міцно заплющив. — Стережися вовка. Стережися містера Дафрі. Стережися…

— Годі, Річарде. — Ці судомні крики налякали Джека понад усе. Річард волав, як божевільний, цілковито божевільний. — Годі, з нами все гаразд! Вони зникли!

— Остерігайся Етеріджа! Остерігайся жуків! Стережися, Джеку!

— Річарде, вони зникли! Заради Джейсона, озирнися навкруги! — Джек не мав можливості зробити це сам, але знав, що вони перенеслися, — повітря було чистим і солодким, а ніч ідеально тихою, якщо не зважати на шурхіт священного теплого вітерцю.

Як погане відлуння, в голові Джека зринув хор хлопчиків-псів надворі: «Проки-дайся, проки-дайся, проки-дайся! Будь ласка, будь ласка, будь ласка!»

— Стережися, Джеку! — горлав Річард. Він притиснув обличчя до землі й скидався на сповненого ентузіазму мусульманина, який прагне вразити Аллаха. — СТЕРЕЖИСЯ! ВОВК! УЧНІ! ДИРЕКТОР! СТЕРЕ…

Злякавшись, що Річард дійсно втратив ґлузд, Джек схопив друга за комір сорочки, смикнув угору і дав ляпаса.

Річардові слова вмить згасли. Він зиркнув на Джека, і той побачив відбиток власної руки — тьмяно-червоне татуювання. Сором поступився місцем миттєвій допитливості: дізнатися, де вони. Світла вистачало — інакше він би не роздивився свою мітку.

У глибині душі він знав відповідь на питання — вона була точною і не підлягала сумніву… принаймні наскільки він це розумів.

Зовнішні Форпости, Джекі. Ти тепер на Зовнішніх Форпостах.

Та перш ніж він це обміркує, варто зрозуміти, наскільки все погано з Річардом.

— З тобою все гаразд, Річі?

Той дивився на Джека з німим, пекучим здивуванням.

— Ти вдарив мене, Джеку.

— Дав ляпаса. Так треба робити, коли людина в істериці.

— У мене не було істерики! Я ніколи в житті не істери… — Річард змовк і підскочив, скажено роззираючись навкруги. — Вовк! Ми маємо стерегтися Вовка, Джеку. Якщо нам вдасться перелізти через паркан, він нас не дістане!

Він би так і кинувся в пітьму до сітчастого паркану, який тепер був у іншому світі, якби Джек не схопив його і не втримав на місці.

— Вовка немає, Річарде.

— Га?

— Ми це зробили.

— Що ти маєш на…

— Території, Річарде! Ми на Територіях! Ми перенеслися сюди! — «І ти мені, чорт забирай, ледь руку не вивихнув, хома ти невірний, — подумав Джек, потираючи зболіле плече. — Наступного разу, коли мені треба буде когось витягувати, я знайду собі якесь дитя, що досі вірить у Санта-Клауса і Великоднього Кролика».

— Це просто смішно, — повільно промовив Річард. — Джеку, Територій не існує.

— Якщо їх не існує, — безжально відповів Джек, — тоді чому великий білий Вовк або твій грьобаний директор не кусають тебе за сраку?

Річард поглянув на Джека, розтулив рот, щоб щось сказати, тоді знову його стулив. Він роззирнувся, цього разу трохи уважніше (принаймні Джек на це сподівався). Джек зробив те саме, насолоджуючись теплом і чистотою повітря. Морґан і юрби з його ненормального бедламу могли прорватися сюди будь-якої миті, але хлопчик не міг не насолоджуватися чистим тваринним щастям від повернення сюди.

Вони стояли на полі. Висока пожовкла трава з бородатими кінчиками — не пшениця, але щось дуже на неї схоже; якісь точно їстівні зерна — тягнулися із землі в ніч в усіх напрямках. Теплий вітерець віявся ними дивними, але чудовими хвилями. Праворуч, на невисокому пагорбі, стояла дерев’яна будівля. Перед нею на палі висіла лапма. Жовте, нестерпно яскраве полум’я горіло в скляній кулі. Джек помітив, що споруда восьмикутна. Хлопчики перенеслися на Території, на самий край світла, яке відкидав ліхтар, а на протилежному боці виблискувало щось металеве. Джек придивився до цього слабкого срібного відблиску… і все збагнув. Він зовсім не здивувався, навпаки — він саме це і сподівався побачити. Так, наче дві дуже великі половинки пазів — одна на Американських Територіях, а друга тут — поєдналися в одне ціле.

Хлопчик бачив перед собою рейки. І хоча в темряві неможливо було визначити їхній напрямок, він знав, куди вони ведуть.

На Захід.


2

— Ходімо, — сказав Джек.

— Я не хочу туди іти, — буркнув Річард.

— Чому?

— Надто багато божевільних штук коїться, — облизнув губи Річард. — У тій будівлі може бути що завгодно. Собаки. Психи. — Він ще раз облизнув губи. — Жуки.

— Я ж сказав тобі, що ми тепер на Територіях. Усе божевілля зникло — тут чисто. Трясця твоїй матері, Річарде, хіба ти не відчуваєш запах?

— Нема ніяких Територій! — пронизливо скрикнув Річард.

— Поглянь навколо.

— Не хочу! — завищав Річард гірше за розгнівану, вперту дитину.

Джек схопив у жменю кілька важких колосків.

— Поглянь на це!

Річард відвернувся. Джек швидко вгамував бажання добряче струснути друга. Натомість він відкинув колоски, порахував подумки до десяти, а тоді пішов схилом угору. Поглянув униз і зрозумів, що на ньому тепер щось на кшталт шкіряних чапів. Річард був зодягнений майже так само, як і він. Навколо його шиї була пов’язана бандана, що зійшла сюди з полотен Фредеріка Ремінґтона. Джек торкнувся власної шиї і відчув під пальцями таку ж саму стрічку. Пройшовся руками по тілу. Чудове тепле пальто Майлза П. Кайґера обернулося на щось схоже на мексиканське серапе. «Закладаюся, я зараз схожий на рекламу “Тако Белл”», — подумав хлопчик і посміхнувся.

173