Талiсман - Страница 169

К оглавлению

169

— Це було б так добре, — сказав Річард зі смутком, від якого рвалося серце.

— Гаразд, ти готовий?

— Гадаю, так, — відповів Річард.

— Біжи до Депо і завмри біля стіни. Біжи нахилившись, щоб кущі сховали тебе. Бачиш їх?

— Так.

— Гаразд… біжи!

Вони рвонули від Нельсон-гауза і пліч-о-пліч побігли до Депо.


11

Їм лишалося менше ніж півдороги до місця призначення — повітря чистою білою парою злітало з їхніх вуст, а ноги билися об брудний ґрунт, — коли дзвони в каплиці застугоніли огидним скреготливим дзенькотом. Собаки відповіли дзвонам злагодженим виттям.

Усі старости-перевертні бігли позаду. Джек простягнув руку до Річарда і побачив, що він простягає руку до нього. Їхні долоні з’єдналися. Річард закричав і потягнув Джека ліворуч. Він так міцно схопив Джекову руку, що стиснуті фаланги пальців заніміли. Худий білий вовк, Голова Правління Вовків, оббіг навколо Депо і гнав тепер до них. Джек подумав, що це старий із лімузина. Інші вовки та собаки бігли за ним… і тут Джек збагнув з болючою певністю, що не всі з них були собаками. Деякі — напівобернені хлопці, деякі — дорослі чоловіки (певно, вчителі, подумав Джек).

— Містер Дафрі! — волав Річард, показуючи вільною рукою вбік. («Ги-ги, а ти непогано бачиш, як для людини, що втратила свої окуляри, Річі», — божевільно подумав Джек.) — Містер Дафрі! О Боже, це ж містер Дафрі! Містер Дафрі! Містер Дафрі!

Таким чином Джек перший і єдиний раз глянув на директора Школи Тайєра — крихітного літнього чоловіка із сивим волоссям, великим, зігнутим носом і зморшкуватим волохатим тілом мавпи катеринника. Він швидко біг на всіх чотирьох із собаками і хлопцями, а його академічний капелюх шалено підскакував угору-вниз на голові й чомусь відмовлявся падати. Він вишкірився на Джека і Річарда, і його довгий, обвислий язик із жовтими нікотиновими плямами висунувся з його вищиру.

— Містер Дафрі! О Боже! О милий Боже! Містер Дафрі! Містер Да…

Він дедалі сильніше тягнув Джека ліворуч. Джек був більшим, але Річарда охопила паніка. Вибухи збурювали повітря. Той брудний сміттєвий запах посилювався. Джек чув тихе плюскотіння і жвакання болота, що сочилося крізь ґрунт. Білий вовк, вожак зграї, скорочував дистанцію, і Річард намагався відтягнути їх від нього, силувався дотягти до паркану. З одного боку, це було правильно, але і хибно водночас, бо їм же треба було до Депо, а не до паркану. Їхньою метою було Депо, бо це був один із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів, бо Ендрю Тайєр був першим, хто розгледів потенціал у перевезеннях на захід, бо Ендрю Тайєр побачив потенціал, і Джек також бачив потенціал. Звісно, усе це було тільки на рівні інтуїції, але Джек дійшов розуміння, що в питаннях всесвітніх істин його інтуїція була єдиною правдивою опорою.

— Відпусти свого пасажира, Слоуте! — пробуркотів Дафрі. — Відпусти свого пасажира, він надто гарненький для тебе!

«Але хто такий пасажир?» — думав Джек останні дві секунди, коли Річард сліпо намагався збити їх з курсу, а Джек тягнув його назад, до об’єднаної зграї безпритульних собак, хлопців і вчителів, що бігли за великим білим вовком до Депо. «Я скажу тобі, хто такий пасажир. Пасажир — це той, хто їздить. А куди йде пасажир перед поїздкою? Правильно, в Депо…»

— Джеку, він укусить! — волав Річард.

Вовк перегнав Дафрі й стрибнув до них, роззявивши щелепи, мов залізний капкан. Позаду пролунав гучний тріск, ніби Нельсон-гауз луснув, як зогнила диня.

Тепер уже Джек стискав Річардові фаланги, стискав так сильно — і ще сильніше, — бо ж ніч розривали божевільні дзвони, вона сяяла бензиновими бомбами і тріщала феєрверками.

— Тримайся! — кричав він. — Тримайся, Річарде, нам туди! — Він ще встиг подумати: «Тепер усе стало догори дриґом. Тепер Річард — стадо, він мій пасажир. Боже, допоможи нам обом».

— Джеку, що відбувається? — волав Річард. — Що ти робиш? Годі! ГОДІ! ГОДІ…

Річард досі репетував, але Джек уже не чув його. Раптово тріумфальне відчуття жахної приреченості луснуло, ніби чорне яйце, заповнюючи мозок світлом і солодким чистим повітрям. Воно було таким прозорим, що можна відчути запах редьки, яку селянин витягує у своєму саду за півмилі від тебе. Раптом Джек відчув, що він може просто відштовхнутися і перестрибнути весь двір… або перелетіти, як ті люди, що чіпляли крила до спин.

О, світло і чисте повітря витіснили гидкий сміттєвий сморід і відчуття мороку та порожнечі. На якусь мить усе в ньому очистилося і виповнилося сяйвом. На мить усе стало веселкою, веселкою, веселкою.

Таким чином Джек Сойєр знову перенісся на Території, цього разу на бігу через зруйновану Школу Тайєра, коли повітря повнилося дзеленчанням розтрісканих дзвонів і гарчанням собак.

І цього разу він узяв Річарда, сина Морґана Слоута, із собою.


Інтерлюдія


Слоут у цьому світі / Орріс на територіях (ІІІ)

Десь по сьомій годині ранку, саме після того, як Джек із Річардом перенеслися на Території, Морґан Слоут під’їхав до головних воріт Школи Тайєра. Припаркувався. Знак «ТІЛЬКИ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ». Слоут байдуже глянув на нього, засунув руку в кишеню, дістав пробірку з кокаїном і трохи нюхнув. За мить світ навколо набув різнобарвності та життєдайності. Чудове зілля. Він замислився: а може, варто виготовляти його на Територіях, раптом якість там підвищиться?

Ґарднер розбудив його вдома, на Беверлі-Гіллз, о другій ночі, щоб розповісти, що трапилося — у Спрінгфілді тоді якраз була північ. Голос Ґарднера тремтів. Він, імовірно, дуже боявся, що Морґан оскаженіє і розлютиться, що розминувся з Джеком Сойєром менше ніж на годину.

169