Талiсман - Страница 168

168

Ясне сяйво охопило Джекову свідомість, і всі його думки купалися в цьому блиску.

— Західне узбережжя? — його живіт стиснувся. Він ще не міг чітко роздивитися обриси, які йому показало це сяйво, але слово, що спадало на думку, було чітким і соковитим!

Талісман!

— Ти сказав Західне узбережжя?

— Саме так. — Річард здивовано зиркнув на Джека. — Джеку, ти глухнеш?

— Ні, — відповів Джек. «Спрінгфілд був одним із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів…» — Ні, усе гаразд. — «Він першим розгледів, що перевезення на захід мають такий самий потенціал…»

— Десь хвилину ти виглядав до чорта дивно.

Тобто ти маєш на увазі, він був першим, хто розгледів потенціал перевезення товарів до Зовнішніх Форпостів.

Джек знав, достоту знав, що Спрінгфілд і досі лишався своєрідним центром тиску — можливо, досі центром перевезень. Певно, саме тому Морґанова магія так добре діяла тут.

— Тут були купи вугілля і маневрові парки, паротягові депо і товарні вагони, а ще майже мільярд миль рейок і рукавів, — розповідав Річард. — Вони вкривали всю територію сучасної Школи Тайєра. Якщо ти копнеш на кілька футів у глиб цього торфу, то знайдеш попіл, рештки рейок та інші такі штуки. Але сьогодні лишився лише той маленький будиночок. Депо. Звісно, насправді він ніколи не був Депо — він надто маленький, це очевидно. Там була головна залізнична станція, де засідали начальник станції та інші залізничні боси.

— А ти збіса багато про це знаєш, — сказав Джек ледь не автоматично, його голову досі заливало те шалене нове світло.

— Це частина традиції «Тайєра», — просто відповів Річард.

— Як Депо використовують нині?

— Усередині є маленький театр. Це для постановок Театрального Клубу, от тільки останні кілька років Театральний Клуб не надто активний.

— Як гадаєш, там зачинено?

— Навіщо кому-небудь зачиняти Депо? — запитав Річард. — Ну хіба що хтось дуже захоче вкрасти декорації до вистави «Фантастікс»1979 року .

— Тож ми можемо потрапити туди?

— Гадаю, так. Але навіщо…

Джек показав на двері за столиками для пінг-понга.

— Що там?

— Торгові автомати. А також автомат-мікрохвильовка для підігрівання перекусів і заморожених вечерь. Джеку…

— Ходімо.

— Джеку, гадаю, моя гарячка повертається. — Річард легенько всміхнувся. — Може, нам варто ненадовго лишитися тут. Уночі можемо поспати на диванах…

— Бачиш ті коричневі плями на стінах? — похмуро сказав Джек, показуючи на плісняву.

— Ні, звісно ж, не бачу без окулярів!

— Але вони там. І вже за годину ті білі жуки вилазитимуть з…

— Гаразд, — поспіхом відповів Річард.

10

Торгові автомати смерділи.

Джекові здавалося, ніби всі продукти всередині зіпсувалися. Синя пліснява огорнула сирні крекери, «Доріто», «Джекс» і смажені шкварки. Липкі калюжі талого морозива стікали з передніх панелей автомата «На-Моржо».

Джек потягнув Річарда до вікна і визирнув на вулицю. Звідси він досить добре бачив Депо. За ним — огорожу із сітки-рабиці й службову дорогу, що вела з кампуса.

— Ми будемо на вулиці за кілька секунд, — прошепотів Джек.

Він відімкнув вікно і підняв його.

Школа існує, бо Ендрю Тайєр побачив багато можливостей…, чи бачиш ти можливості, Джекі?

Він гадав, що, можливо, бачить.

— Чи є там хтось на вулиці? — нервово запитав Річард.

— Ні, — відповів він, насправді не надто придивляючись. Бо більше не мало значення, є там хтось, чи нема.

Один із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів… «Капітал на залізничному перевезенні… особливо до західного узбережжя… він першим розгледів потенціал перевезень на захід… на захід… захід…»

Густий брудний коктейль із болотного смороду і сміттєвих ароматів залетів у вікно. Джек перекинув одну ногу через підвіконня і простягнув руку Річардові.

— Ходімо, — сказав він.

Річард відступив назад, і його обличчя видовжилося від переляку.

— Джеку… Я не знаю…

— Це місце розсипається на порох, — сказав Джек, — і скоро воно заповниться жуками. А тепер ходімо. Хтось може побачити, як я сиджу на вікні, і ми втратимо останній шанс вислизнути, наче пара мишей.

— Я нічого не розумію! — завивав Річард. — Я не розумію, що за йобане пекло тут відбувається!

— Стули пельку і ходімо, — сказав Джек. — Або я покину тебе тут, Річарде. Клянуся Богом, покину. Я люблю тебе, але моя матір помирає. Я покину тебе, і дбай про себе сам.

Річард зазирнув Джекові в обличчя і побачив — навіть без окулярів, — що Джек каже правду. Він узяв Джека за руку.

— Боже, як мені страшно, — прошепотів він.

— А мені, гадаєш, ні, — сказав Джек і зістрибнув з підвіконня.

Його ноги приземлилися на брудний моріжок секундою пізніше. Річард стрибнув біля нього.

— Нам потрібно добігти до Депо, — прошепотів Джек. — Це приблизно п’ятдесяти ярдів. Ми зайдемо всередину, якщо там відчинено, і спробуємо сховатися, а якщо ні — залишимося біля стіни, що виходить на Нельсон-гауз. Коли ми пересвідчимося, що нас ніхто не бачить і все спокійно…

— Побіжимо до паркану.

— Так. Або нам доведеться перенестися, але не варто думати про це зараз. Службова дорога. Гадаю, якщо нам пощастить вибратися за межі «Тайєра», усе знову буде гаразд. Коли ми пробіжимо десь чверть милі по дорозі, ти зможеш озирнутися через плече і побачити світло в гуртожитках і бібліотеці, як завжди, Річарде.

168