Талiсман - Страница 119

К оглавлению

119

— Ти не розумієш, синку, — промовив суддя, і його глибоко посаджені очі знову зблиснули. «Він же насолоджується цим», — збагнув Джек. Суддя Феєрчайлд повільно повернувся до столу. — Питання не в голосуванні. Ви — двоє хлопчаків на дорозі, бредете з нізвідки в нікуди — справжнісінькі мішені для неприємностей. — Голос його нагадував темний мед. — У нашому окрузі є, як ми вважаємо, незвичайний заклад (штат його схвалив і, між іншим, фінансує), який створили, аби напряму допомагати таким хлопчикам, як ви. Він називається «Біблійний Дім Сонячного Ґарднера для заблукалих хлопчиків». Робота містера Ґарднера з юнаками, що скочили в халепу, — справді дивовижна. До нього надсилали складні випадки, і через деякий час ті хлопчики на колінах благали Ісуса про прощення. І це я вважаю дуже особливим, хіба ні?

Джек глитнув. У роті було навіть сухіше, ніж коли він сидів у хліві.

— Сер, нам дійсно треба терміново потрапити до Спрігфілда. Усі хвилюватимуться…

— Дуже в цьому сумніваюся, — сказав суддя, всміхаючись усіма своїми зморшками. — Але скажу тобі ось що. Щойно ви двоє вирядитеся в «Дім Сонця», я зателефоную в Спрінгфілд і спробую знайти номер цієї Гелен. Вовк, так? Чи вона Гелен Воген?

— Воген, — сказав Джек, і червоногарячі рум’яна залили щоки, наче його била пропасниця.

— Гаразд, — кивнув суддя.

Вовк захитав головою, кліпнув і поклав руку Джеку на плече.

— Приходиш до тями, синку? — спитав суддя. — Можеш назвати мені свій вік?

Вовк знову кліпнув і поглянув на Джека.

— Шістнадцять, — відповів Джек.

— А тобі?

— Дванадцять.

— Он як! Я вважав, що ти на кілька років старший. Іще одна причина, чому тобі треба допомогти, поки ти не вскочив у якусь халепу. Що скажеш, Френкі?

— Амінь, — промовив коп.

— Ви, хлопчики, повернетеся сюди за місяць, — сказав суддя. — Поглянемо, чи покращає ваша пам’ять? Чого у тебе такі налиті кров’ю очі?

— Їм трохи дивно, — сказав Джек, і коп загавкав.

Через секунду хлопчик збагнув, що той сміявся.

— Забери їх, Френкі, — сказав суддя. Він уже тягнувся до телефону. — Через тридцять днів ви будете зовсім іншими, хлопці. Повірте мені.

Коли вони спускалися сходами будівлі муніципалітету з червоного каменю, Джек спитав Френкі Вільямса, чому суддя цікавився їхнім віком. Коп спинився на нижній сходинці і повернувся, щоб пронизати Джека своїм гострим поглядом.

— Сонячний старигань зазвичай приймає хлопчаків з дванадцяти років і відпускає в дев’ятнадцять, — він ощирився. — Хочеш сказати, що ніколи не чув його по радіо? Він наша найбільша знаменитість. Певен, що про старого Сонячного Ґарднера знають навіть у Дейлвіллі.

Зуби у копа були маленькими, безбарвними і кривими.


3

Через двадцять хвилин вони знову опинилися на сільській дорозі. Як не дивно, але Вовк заліз на заднє сидіння поліційної машини майже без заперечень. Френкі Вільямс відчепив палицю і спитав: «Хочеш іще, урод йобаний? Хтозна, може клепки побільшає?» Вовк затремтів, знову засопів, але поліз за Джеком у машину. Він миттю затулив ніс рукою і заходився дихати ротом.

— Ми втечемо звідти, Вовку, — прошепотів Джек другу на вухо. — Кілька днів — і ми зрозуміємо, що робити.

— Не базікати, — долинуло з переднього сидіння.

Джек невідомо чому розслабився. Він був певен, що їм пощастить утекти. Він відкинувся на пластикове сидіння, тримаючи Вовка за руку, і милувався полями, що пролітали мимо.

— А ось і він, — крикнув Френкі Вільямс. — Ваш майбутній дім.

Джек побачив дві поєднані між собою стіни, що сюрреалістично виросли серед поля. Височенні (за ними нічого не можна було побачити) стіни «Дому Сонця» увінчувалися трьома рядами колючого дроту, а в цемент було встромлено уламки битого скла. Тепер машина їхала між порожніми полями, обмеженими огорожами, в яких чергувалися колючий і звичайний дроти.

— У них тут шістдесят акрів, — сказав Вільямс. — І скрізь стіни або огорожі — краще повірте. Хлопчики самі їх зводили.

Широка залізна брама, що переривала собою обшир стіни, вела на територію «Дому». Щойно авто повернуло на під’їзну доріжку, вона прочинилася, скорившись якомусь електронному сигналу.

— Камера, — пояснив коп. — Вони чекають на свіжу рибу.

Джек нахилився вперед і притиснувся обличчям до вікна. Хлопчики в джинсових піджаках працювали на довгих полях із обох боків. Копали, загрібали граблями, штовхали тачки.

— Ви, двоє гівнюків, щойно заробили мені двадцять баксів, — сказав Вільямс. — І ще двадцять судді Феєрчайлду. Хіба ж не чудово?

Розділ двадцять перший
«Дім Сонця»


1

Дім виглядав так, наче його зробили з іграшкових дитячих кубиків. Джек подумав, що він розростався в довільному порядку, коли виникала потреба в додатковій площі. Тоді він помітив, що більшість вікон — заґратовані, і громіздка будівля стала миттєво скидатися на в’язницю, а не притулок.

Більшість хлопців на полях відклали свої інструменти, аби подивитися на прибуття поліційної машини.

Френкі Вільямс зупинився на широкому заокругленому завершенні під’їзної доріжки. Тільки-но він вимкнув двигун, як із вхідних дверей вийшов високий чоловік. Склавши руки перед собою, він стояв і дивився на них з горішньої сходинки. Обличчя, обрамлене довгим сивим хвилястим волоссям, здавалося неймовірно молодим — неначе ці різьблені чоловічі риси створювалися або принаймні коректувалися пластичним хірургом. Обличчя чоловіка, здатного продати будь-що, будь-кому і будь-де. Вбрання його було білим, як і волосся — білий костюм, білі черевики, біла сорочка і білий шовковий шарф, пов’язаний на шиї. Коли Джек і Вовк вилізли з заднього сидіння, чоловік у білому витягнув з кишені костюма темно-зелені сонцезахисні окуляри, надягнув їх і з мить розглядав хлопців, перш ніж посміхнувся до них — довгі зморшки розрізали його щоки. Тоді він зняв окуляри і сховав назад у кишеню.

119