Талiсман - Страница 120

120

— Добре, — сказав він. — Добре, добре, добре. І де б ми всі були без вас, офіцере Вільямсе?

— Доброго дня, Превелебний Ґарднере, — сказав поліціянт.

— Усе як завжди чи ці двоє нахабних юнаків скоїли кримінальний злочин?

— Волоцюги, — відповів коп. Він поклав руки на стегна і, примружившись, дивився на Ґарднера. Здавалося, вся та білість била йому в очі. — Відмовилися назвати Феєрчайлду справжні імена. Ось цей, більший, — сказав він, показавши великим пальцем на Вовка, — узагалі нічого не сказав. Довелося стукнути його по голові, аби просто запхати в машину.

Ґарднер трагічно похитав головою.

— Чому б не привезти їх одразу сюди, щоб вони могли представитися? А про інші формальності вже ми потурбуємося. До речі, з якої причини ці двоє виглядають, скажімо так, «під шафе»?

— Просто я заїхав великому між вуха.

— Ум-м-ммм.

Ґарднер відступив назад, молитовно склавши руки перед грудьми. Вільямс заштовхнув хлопців по сходах на великий ґанок, Ґарднер нахилив голову, щоб роздивитися новоприбулих. Джек і Вовк піднялися на верхню сходинку й обережно рухалися ґанком. Френкі Вільямс витер чоло і пішов за ними. Ґарднер непевно всміхався, але його очі постійно ковзали туди-сюди між хлопцями.

За мить після того, як щось важке, холодне і знайоме вдарило Джекові в очі, Превелебний знову витягнув окуляри з кишені й надягнув їх. Посмішка досі лишалася непевною і делікатною. Але незважаючи на відчуття фальшивої безпеки, Джек закляк від того погляду — бо вже бачив його раніше.

Превелебний Ґарднер спустив окуляри нижче від перенісся і грайливо зиркнув понад оправою.

— Імена? Імена? Чи могли б ці двоє джентльменів назвати імена?

— Я — Джек, — сказав хлопчик, а тоді замовк: йому не хотілося казати ні слова більше, доки не було в цьому потреби. Здавалося, що реальність згиналася і брижилася навколо Джека у ту мить: він відчув, що знову опинився на Територіях, от тільки Території тепер були злими і загрозливими, а повітря повнилося брудним димом, спалахами полум’я і криками катованих тіл.

Сильна рука стиснула його лікоть і втримала від падіння. Замість бруду і диму Джек відчув важкий запах солодкого одеколону — Ґарднер пахтився ним надто сильно. Меланхолійні сірі очі вдивлялися в його власні.

— Ти був поганим хлопчиком, Джеку? Ти був дуже поганим хлопчиком?

— Ні, ми лишень голосували, і…

— Гадаю, ти трішки обдовбаний, — сказав превелебний Ґарднер. — Треба приділити тобі особливу увагу, чи не так? — Рука відпустила його лікоть. Ґарднер трішки відступив і знову надягнув окуляри. — Як на мене, у тебе й прізвище є.

— Паркер.

— Та-а-ак. — Ґарднер зняв з очей окуляри й, пританцьовуючи, повернувся до Вовка, уважно розглядаючи його.

Було незрозуміло, чи повірив він Джеку, чи ні.

— Овва, — сказав він. — А ти здоровань, чи не так? Вочевидь, богатир. Ми, слава Богу, достоту знайдемо тут роботу для такого великого сильного хлопця. Чи міг би я попросити тебе побити рекорд містера Джека Паркера і назвати мені своє ім’я?

Джек із тривогою зиркнув на Вовка. Він схилив голову і важко дихав. Блискуча цівка слини стікала з кутика рота до підборіддя. Чорна пляма чи то від бруду, чи то від мастила замурзала крадений реглан «СПОРТИВНА СЕКЦІЯ». Вовк похитав головою, але в цей жест не вкладалося жодного значення — перевертень міг просто відганяти муху.

— Ім’я, синку? Ім’я? Ім’я? Тебе звати Біллом? Полом? Артом? Семмі? Ні, щось неймовірно просте, я певен. Може, Джордж?

— Вовк, — відповів Вовк.

— О, це вже добре. — Ґарднер посміхнувся їм обом. — Містер Паркер і містер Вовк. Офіцере Вільямсе, чи не провели б ви їх усередину? І чи ж не щастя, що містер Баст уже прибув? Присутність містера Гектора Баста, одного з наших помічників, між іншим, означає, що ми, можливо, зможемо одягнути містера Вовка. — Він зиркнув на хлопчиків поверх оправи. — Тут, у Біблійному Домі, ми віримо, що солдати Господні крокують краще, коли вони крокують у формі. А Гек Баст майже такий самий великий, як і твій друг Вовк, юний Джеку Паркере. Тож з точки зору як дисципліни, так і одягу вас забезпечено всім найкращим. Зручно, правда?

— Джеку, — сказав Вовк тихо.

— Так.

— У мене голова болить, Джеку. Дуже болить.

— Твоя маленька голівка болить, містере Вовк? — Превелебний Сонячний Ґарднер пританцьовував навколо Вовка і м’яко поплескав його по руці. Вовк відсмикнув руку, а його обличчя викривила цілковита огида. Джек розумів, справа в одеколоні — той важкий нав’язливий аромат був як аміак для чутливих Вовкових ніздрів.

— Не зважай, синку, — сказав Ґарднер, наче й не зачеплений тим, що Вовк відсахнувся від нього. — Містер Баст або містер Сінґер, інший наш помічник, потурбуються про це всередині. Френку, я ж наче сказав тобі провести їх у «Дім».

Офіцер Вільямс зреагував так, наче його вкололи в спину шпилькою. Його обличчя стало лютішим і він перетягнув свою тушу через ґанок до вхідних дверей.

Сонячний Ґарднер ще раз підморгнув Джекові, і хлопчик зрозумів, що весь цей чепуристий вигляд — лишень безрезультатний спосіб розважитися: чоловік у білому — холодний і божевільний. Важкий золотий ланцюг із дзенькотом випав із рукава Ґарднера і завис на його великому пальці. Джек почув, як удар батога розриває повітря, і цього разу впізнав темно-сірі очі Ґарднера. Ґарднер був Двійником Озмонда.

— Всередину, юні друзі, — сказав Ґарднер і злегка вклонився, показуючи на відчинені двері.

2

— До речі, містере Паркер, — сказав Ґарднер, коли вони вже зайшли всередину, — може, ми зустрічалися раніше? Має ж бути якась причина, чому ти виглядаєш так знайомо, правда?

120