Талiсман - Страница 118

118

Поліціянт обійшов Джека і зняв щось з ременя. Хлопчик лише встиг помітити, що це не револьвер, перш ніж коп зі знанням справи вдарив Вовка в основу черепа палицею. Верхня частина тіла Вовка впала на дах машини, і Вовк граційно сповз на запорошену дорогу.

— Стань з іншого боку, — сказав коп, чіпляючи палицю до ременя. — Нам таки треба затягти цей великий мішок з гівном у машину.

Через дві або три хвилини після того, як вони двічі упускали важке безтямне тіло Вовка на дорогу, вони їхали до Каюги.

— Я вже знаю, що трапиться з тобою і твоїм тупим кузеном. Якщо він і справді твій кузен, в чому я сумніваюся, — коп поглянув на Джека в дзеркальце заднього виду, і його очі наче вмочили у свіжу смолу.

Уся кров у тілі Джека, ніби стекла вниз (по венах до п’яток), а серце підскочило вгору. Він згадав про цигарку в кишені сорочки. Він затулив її долонею, а тоді забрав руку, перш ніж коп зміг щось побачити.

— Мені треба вдягнути на нього черевики. Вони злізли.

— Забудь про це, — сказав коп, але не став заперечувати, коли Джек нахилився. Хлопчик, якого тепер не було помітно в дзеркалі, спершу натягнув один з порваних по шву лоферів на голу п’ятку Вовка, тоді дістав косяк із кишені і запхав до рота. Він розкусив його, і сухі, дрібні часточки з дивним трав’яним смаком висипалися йому на язик. Джек заходився їх пережовувати. Щось почало дерти горло, і він конвульсивно підскочив. Приклав долоню до рота і спробував прокашлятись з зімкнутими губами. Прочистивши горло, він поспіхом проковтнув всю вологу і тепер доволі в’язку марихуану. Джек провів язиком по зубах, збираючи рештки.

— Попереду на вас чекає кілька сюрпризів, — сказав коп. — У ваші душі проллється трохи сонячного світла.

— Сонячне світло проллється в мою душу? — спитав Джек, припускаючи, що коп все ж таки бачив, як він засовував косяк до рота.

— А ще на руках з’явиться кілька мозолів, — додав коп і радісно всміхнувся винуватому Джековому відображенню в дзеркалі заднього виду.

Муніципалітет Каюги був похмурим лабіринтом неосвітлених коридорів і вузьких сходів, які постійно здіймалися вгору вздовж однаково вузьких кімнат. У трубах текла і булькала вода.

— Дозвольте я вам дещо поясню, дітки, — сказав поліціянт, ведучи їх вузькими сходами праворуч від себе. — Вас не арештовано, зрозуміли? Вас затримали, щоб розпитати. І я чути не хочу ніякої херні про один телефонний дзвінок. Ви між небом і землею, поки не скажете нам, хто ви і куди прямуєте, — продовжив коп. — Чуєте мене? Між небом і землею. Тобто ніде. Ми побачимося з суддею Феєрчайлдом. Він суддя першої інстанції, і якщо ви не розкажете нам правду, то матимете охуєнно-неприємні наслідки. Нагору. Хутко. — Поліціянт відчинив двері.

Жінка середнього віку в окулярах з дротяною оправою і чорній сукні підвела погляд від друкарської машинки, що стояла біля дальньої стіни.

— Ще двоє втікачів, — сказав коп. — Перекажи йому, що ми вже тут.

Вона кивнула, зняла слухавку, промовила кілька слів.

— Можете заходити, — сказала секретарка. Її очі ковзали з Джека на Вовка і назад.

Коп проштовхав їх передпокоєм і відчинив двері кімнати, що була вдвічі більшою за попередню. Вздовж однієї стіни стояли шафи з книжками, а на іншій висіли оправлені в рамки фотографії, дипломи та сертифікати. На вікні навпроти дверей висіли жалюзі. Високий кістлявий чоловік у темному костюмі, зім’ятій білій сорочці і вузькій краватці з бляклим малюнком підвівся з-за подряпаного дерев’яного столу шести футів завдовжки. Обличчя — рельєфна карта зморшок, а чорне волосся — явно пофарбоване. Давній запах цигаркового диму завис у повітрі.

— Отже, що тут у нас, Френкі? — на диво глибокий, майже театральний голос.

— Пацанва. Я їх підібрав на Френк-Ліч-роуд, саме біля Томпсонових угідь.

Зморшки судді Феєрчайлда зібралися в посмішку, коли він зиркнув на Джека.

— Синку, у тебе є якісь документи на підтвердження особи?

— Ні, сер, — відповів Джек.

— Ти сказав офіцеру Вільямсу всю правду? Бо він іншої думки, інакше вас би тут не було.

— Так, сер.

— Тоді розкажи мені свою Історію, — він вийшов з-за столу, збуривши тонкі шари диму над головою і чи то присів, чи то притулився до найближчого від Джека кута столу. Примружившись, він закурив цигарку. Джек бачив, що в глибоко посаджених блідих очах судді, які витріщалися на нього крізь цигарковий дим, немає милосердя.

Ще одна мухоловка.

Джек глибоко вдихнув.

— Мене звуть Джек Паркер. Це мій кузен, і його також звуть Джек. Джек Вовк. Але його справжнє ім’я Філіп. Він жив з нами в Дейлвіллі, бо його батько помер, а мати захворіла. Я просто відвозив його додому в Спрінгфілд.

— Він тугодум, так?

— Трохи повільний, — сказав Джек і поглянув на Вовка. Приятель ще не зовсім оговтався.

— Як звуть твою матір? — спитав суддя Вовка.

Вовк не відреагував на запитання. Очі залишалися заплющеними, а руки він засунув до кишені.

— Її звуть Гелен, — сказав Джек. — Гелен Воген.

Суддя ковзнув зі столу і повільно підійшов до Джека.

— Ти пив, синку? Тебе трохи хитає.

— Ні.

Підійшовши на фут до хлопчика, суддя нахилився до нього.

— Дихни.

Джек розкрив рота і видихнув.

— Ні. Жодного перегару. — Суддя знову випростався. — Але правду ти сказав тільки зараз, так? Ти мене намагаєшся надурити, хлопче.

— Пробачте, що ми ловили попутки, — сказав Джек, розуміючи, що тепер треба бути дуже обережним. Не тільки тому, що від цього залежала їхня з Вовком свобода, а ще й через те, що йому стало важко вимовляти слова — здавалося, ніби все неймовірно сповільнилося. Як і в хліві, секунди розходилися з метрономом. — Насправді, ми й не сильно голосували, бо Вовк, тобто Джек… ненавидить машини. Ми так більше не робитимемо. Ми не накоїли нічого поганого, сер, і це щира правда.

118