Талiсман - Страница 217

217

Минуло трохи часу — Джек не знав, скільки саме. Зрештою він скотився з човна і поплив позаду нього — так він міг ще швидше рухатися вперед, працюючи ногами. Майже невидима течія наближала його до мети. Нарешті з’явилися палі — високі дерев’яні колони, завтовшки з телефонний стовп. Джек підвів голову над водою — і безмежність готелю, що вивищувався над широким балконом, нависла над ним. Джек зиркнув назад праворуч, але Спіді не ворушився. Чи ні? Його руки виглядали інакше. Може…

За руїнами будинків на довгому зарослому травою схилі щось ворухнулося. Джек підвів погляд і помітив чотирьох чоловіків, які бігли до пляжу. Хвиля вдарила об рятувальний човен, мало не вирвавши його з рук. Річард застогнав. Двоє чоловіків показували на них. Їхні роти ворушилися.

Ще одна величезна хвиля хитнула їх, погрожуючи пригнати і Джека Сойєра, і човен назад до берега.

«Хвиля, — подумав Джек. — Що за хвиля?»

Він поглянув уперед, щойно човен пірнув униз. Широка сіра спина чогось набагато більшого за звичайну рибу плавала біля поверхні води. Акула? Джека аж пересмикнуло, коли він подумав, що його ноги зараз колотять воду. Він опустив голову, остерігаючись побачити, як довгий сигароподібний зубатий шлунок несеться просто на нього. Цього він не помітив, але побачене все одно ошелешило його.

Як виявилось, глибока вода скидалася на заповнений по вінця акваріум, у якому не було жодної риби нормального вигляду чи розміру. Тут плавали винятково монстри. Під ногами Джека снував цілий зоопарк нетутешніх, часом жахливо потворних тварин. Імовірно, вони плавали під човном, відколи Джек опинився на достатній глибині, бо вода аж кишіла ними. Потвора, яка налякала Во́вків-відступників — довжелезна, мов вантажний потяг, що прямує на схід, — пливла на десять футів нижче від Джека. Перед ним вона випірнула на поверхню. Плівки на її очах моргнули. Довгі вуса від схожої на печеру пащеки тягнулися назад. («Вона ж завбільшки з ліфт», — подумав Джек.) Істота пропливла повз хлопчика і штовхнула його до готелю, піднімаючи лискучу морду над поверхнею води. Її оскаженілий профіль нагадував неандертальця.

«Старий добрий Блоут зі своєю кумпанією триматимуться від води якнайдалі, ги-ги», — сказав йому Спіді й розреготався.

Яка б сила не затягнула Талісман у Чорний Готель, вона наповнила води Пойнт-Венуті цими монстрами, щоби бути впевненою, що ті, кому тут не місце, триматимуться якнайдалі, і Спіді знав про це. Величезні тіла у воді обережно підштовхували човен дедалі ближче і ближче до паль, але хвилі, що вони збурювали, заважали Джекові спостерігати за узбережжям.

Піднявшись на черговий гребінь, він побачив Сонячного Ґарднера з довгим волоссям, що розвівалося за його спиною. Він стояв біля чорного паркана, здійнявши до плеча довгу важку мисливську гвинтівку. Човен пірнув у западину; куля, мов колібрі, просвистіла високо над головою Джека. Пролунав постріл. Коли Ґарднер вистрілив удруге, рибоподібна істота завдовжки десять футів, із величезним плавцем на спинні вистрибнула з води і зупинила кулю. Куля миттєво відлетіла назад, а істота пірнула під воду. У неї на боку Джек помітив величезну рвану рану. Наступного разу, коли вони опинилися на гребені хвилі, Ґарднер уже йшов через пляж, вочевидь прямуючи до «Мотелю Кінґсленд». Гігантські рибини продовжували штовхати його до паль.

5

Спіді згадував про драбину, тож, опинившись під широким балконом, Джек вдивлявся у тьмяний морок, щоб знайти її. Укриті водоростями і мушельками, в чотири ряди стояли товсті палі. Якщо драбину спорудили під час будівництва балкона, то від цього не було зараз жодної користі — принаймні через безліч нарослих водоростей це не помітно. Тепер величезні кошлаті палі здавалися набагато товстішими, ніж колись. Джек взявся руками за човен і застосував гумовий хвіст, щоб піднятися з води. Тремтячи, він розстібнув мокру сорочку — білу, з ґудзиками на комірці, меншу на один розмір, яку Річард дав йому з того боку Заклятих Земель — і кинув її на дно човна. Взуття втопилося у воді, Джек стягнув мокрі шкарпетки і поклав їх на сорочку. Річард сидів на носі човна, зігнувшись над колінами та стуливши очі та рот.

— Ми шукаємо драбину, — сказав Джек.

Річард відреагував на це ледь помітним порухом голови.

— Як гадаєш, Річі, зможеш піднятися по драбині нагору?

— Можливо, — прошепотів Річард.

— Що ж, вона десь тут. Можливо, прикріплена до однієї з цих паль.

Джек заходився гребти обома руками, прямуючи між двома палями першого ряду. Тепер поклик Талісмана постійно лунав і з такою силою, що, здавалося, міг підняти Джека з човна і поставити на балкон. Вони пливли між першим і другим рядами, опинившись під важким чорним балконом, і в повітрі — і тут, і назовні — спалахували червоні вогні. Джек порахував: чотири ряди паль, по п’ять паль у кожному ряді. Двадцять місць, де могла бути драбина. Через пітьму під балконом і безкінечну закрутистість коридорів між палями перебування тут нагадувало екскурсію катакомбами.

— Вони нас не застрелили, — без жодних емоцій промовив Річард.

Таким самим голосом він міг би сказати, що хліб у магазині закінчився.

— Нам допомогли. — Джек глянув на скрученого Річарда.

У такому стані він точно не зможе піднятися драбиною, хіба що його якось розбуркати.

— Ми наближаємося до палі, — сказав Джек. — Нахилися вперед і відштовхни нас.

— Що?

— Не дай нам врізатися в палю, — повторив Джек. — Ну ж бо, Річарде. Мені потрібна твоя допомога.

217