Талiсман - Страница 216

216

Джек раптом згадав, як прийшов до Спіді в день, який складася з чорних та білих смужок. Той сидів у круглому павільйоні і лагодив карусельних конячок. Ти поведешся трохи завільно щодо Леді, але, певен, вона не заперечуватиме, якщо ти допоможеш мені її на місце поставити. Тепер ця фраза означала дещо глибше. Ще один шматочок світу став для Джека на місце.

— Срібна Леді.

Спіді підморгув йому, і знову в Джека виникло дивне враження, що все в його житті відбулося для того, щоб він опинився саме в цьому місці.

— З твоїм другом все гаразд? — Спіді вимовив це з майже ствердною інтонацією.

— Гадаю, так. — Джек занепокоєно поглянув на Річарда, який перевернувся на бік і ледь дихав, заплющивши очі.

— Коли ти так гадаєш, надуй Срібну Леді. Байдуже як, але ти маєш перенести цього хлопчика із собою. Він — частина цього всього.

Шкіра Спіді, поки вони сиділи на пляжі, стала ще гіршою — набула хворобливого землисто-сірого відтінку. Перш ніж узяти сопло до рота, Джек спитав:

— Я можу зробити щось для тебе, Спіді?

— Авжеж. Зганяй в аптеку Пойнт-Венуті і принеси мені пляшечку мазі Лідії Пінкхем. — Спіді похитав головою. — Ти знаєш, як помогти Спіді Паркеру, хлопче. Дістань Талісман. Це вся допомога, яка потрібна.

Джек дмухнув у сопло.

3

Через дуже нетривалий проміжок часу Джек устромляв затичку в отвір під хвостом чотирифутового гумового коня з неприродно широкою спиною.

— Не знаю, чи зможу затягнути на цю штуку Річарда, — сказав Джек, не скаржачись, а просто міркуючи вголос.

— Він може виконувати накази, Джеку-Мандрівнику. Сядь позад нього і підтримуй. Це все, що треба.

Насправді Річард сховався під захист скель і дихав рівно, спокійно, з роззявленим ротом, зосередивши свою увагу. Джек не знав, спить його друг чи ні.

— Гаразд, — промовив Джек. — Там є причал чи щось таке?

— Ще краще, ніж причал, Джекі. Коли оминеш хвилелом, побачиш величезні палі — вони підтримують ту частину готелю, яка висить просто над водою. Там буде драбина. Примусь Річарда піднятися нею, і ти опинишся на широкому затильному балконі. Там є великі вікна, такі, як двері, розумієш? Відчиниш одне з цих вікон-дверей і потрапиш в їдальню. — Спіді спробував усміхнутися. — А там ти вже точно внюхаєш Талісман. Не бійся його, синку. Він чекає на тебе — він припаде до твоїх рук, як лагідний пес.

— А що завадить цій зграї погнатися за мною?

— Боже збав, вони не можуть увійти в Чорний Готель. — Зневага до Джекової тупості читалася в кожній рисі обличчя Спіді.

— Я знаю. Я про воду кажу. Вони ж можуть погнатися за мною на човні чи чомусь іще.

Тепер Спіді вичавив із себе щиру, хоча і болісну усмішку.

— Певен, ти сам усе побачиш, Джеку-Мандрівнику. Старий добрий Блоут зі своєю кумпанією триматимуться від води якнайдалі, ги-ги. Не переймайся цим зараз — просто пам’ятай, про що я тобі сказав, і спробуй дістатися туди, чуєш?

— Я вже там. — Джек підійшов до краю скелі, щоб поглянути на дорогу та готель.

Йому вдалося непомітно перейти дорогу і дістатися до схованки Спіді: він легко міг би протягнути Річарда до води кілька футів і влаштувати його на човні. Йому знадобиться вся його удача, щоб спокійно доплисти до паль — Ґарднер і люди з біноклями зараз зосередили свою увагу на місті та схилі.

Джек визирнув з-за однієї з високих колон. Лімузини досі стояли перед готелем. Хлопчик ще більше висунув голову, щоб поглянути через дорогу. Чоловік у чорному костюмі саме виходив з побитих дверей «Мотелю Кінґсленд». Він намагався, Джек чітко це бачив, не дивитися на Чорний Готель.

Гучний і пронизливий, мов жіночий крик, свист пронизав повітря.

— Рухайся, — хрипло прошепотів Спіді.

Джек задер голову і помітив на вершині трав’яного схилу, за старезними будинками, чоловіка в чорному, що дмухає у свисток і показує просто на нього. Темне волосся чоловіка розвівається навколо його плечей — волосся, чорний костюм, темні окуляри… він скидався на Янгола Смерті.

— ЗНАЙШОВ ЙОГО! ЗНАЙШОВ ЙОГО! — горланив Ґарднер. — ПРИСТРЕЛЬТЕ ЙОГО! ТИСЯЧУ ДОЛАРІВ ТОМУ, ХТО ПРИНЕСЕ МЕНІ ЙОГО ЯЙЦЯ!

Джек знову сховався за скелю. Через півсекунди куля відскочила від середньої колони, за мить до того, як звук пострілу досягнув його вух. «Тепер я знаю, — подумав Джек, хапаючи Річарда за руку і тягнучи до човна. — Спершу тебе збиває з ніг, а тоді ти чуєш постріл».

— Вам уже час, — квапливо видихнув Спіді. — За тридцять секунд вони почнуть артилерійський обстріл. Тримайтеся за хвилеломом якомога довше, а тоді різко повертайте. Дістань його, Джеку.

Ще одна куля врізалася в пісок перед їхнім маленьким редутом, і Джек кинув на Спіді швидкий, наляканий погляд. Тоді він штовхнув Річарда на передню частину човна і не без задоволення помітив, що другові вистачило здорового глузду схопити і втримати в руках окремі гумові жмутки конячої гриви. Спіді здійняв праву руку, прощаючись із ними й водночас благословляючи їх. Стоячи на колінах, Джек так сильно штовхнув човен, що той опинився майже біля води. Почув іще один пронизливий свист. Зіп’явся на ноги, але продовжував бігти, коли човен торкнувся води. Доки Джек вилазив на нього, намок до поясу.

Джек гріб просто до хвилелому. Допливши до краю, повернув до великої води і продовжив рух.

4

Джек цілком зосередився на веслуванні й геть викинув з голови думки про те, що буде, якщо люди Морґана вб’ють Спіді. Йому треба дістатися до паль, ось і все. Куля врізалася в воду, здійнявши за шість футів від човна крихітний фонтанчик крапель. Друга зі свистом зрикошетила від хвилелому. Джек щосили гріб уперед.

216