Талiсман - Страница 210

210

«Останній потяг до Генґтавна», — пригадав він. Лілі Кавано, Клінт Вокер і Вілл Гатчінс. 1960 рік. Най буде так.

2

Чотири чи п’ять дерев із Територій вирвалися з твердого коричневого ґрунту біля першої ж покинутої будівлі. Може, вони вже давно були там, простягаючи свої гілки аж до білої смуги на дорозі, а може, й ні. Джек не пригадував, що бачив їх, коли вперше дивився на таємниче містечко. І навряд чи він міг би оминути увагою ці дерева — це ж наче не помітити зграю диких собак. Він чув, як корені шурхотіли поверхнею землі, коли Джек з Річардом наближалися до складу.

(НАШ хлопчик? НАШ хлопчик?)

— Перейдімо на другий бік дороги, — сказав він Річарду і взяв його за набряклу руку, щоб допомогти перейти.

Щойно вони опинилися на другому боці дороги, одне з дерев помітно потягнулося корінням і гіллям до них. І якщо дерева мали шлунки, то зараз хлопці чули, які ці шлунки забурчали. Покручена гілка і гладкий, схожий на змію корінь уже досягли жовтої лінії, а тоді перетнули половину відстані, що лишилася до хлопців. Джек ліктем підштовхував Річарда, що заледве дихав, убік, а тоді схопив за руку і потягнув далі.

(МІЙ, МІЙ, МІЙ, МІЙ ХЛОПЧИК! ТААААК!!!)

Повітря заповнив тріск і рвучкий скрегіт, і на мить Джек подумав, що це Морґан з Орріса пробиває собі шлях між світами, знову стаючи Морґаном Слоутом… Морґаном Слоутом з його останньою, безвідмовною пропозицією, яку зміцнили б кулемет, паяльна лампа і пара розпечених кліщів… але замість скаженого Річардового татуся на середину дороги впала крона територіального дерева, підскочила раз на зламаних гілках і відкотилася на свій бік траси, наче падло.

— О Боже, — сказав Річард. — Щоб піймати нас, воно вискочило з ґрунту.

Джек також подумав саме про це.

— Дерево-каміказе, — сказав він. — Гадаю, справи в Пойнт-Венуті будуть доволі скаженими.

— Через Чорний Готель?

— Так, — а ще через Талісман. — Він глянув на дорогу і за десять ярдів униз по схилу побачив ще одну групку хижих дерев. — Аура, атмосфера чи як би ти це назвав — усе збурилося, бо добро і зло, чорне і біле тут переплелися.

Розмовляючи, Джек поглядав на купу дерев, до яких вони повільно йшли, і побачив, що найближче дерево витягнуло до них свою крону, ніби почуло його голос.

Можливо, усе це містечко — це велике Оутлі, думав Джек, і, можливо, зрештою, він пройде через це — але якщо попереду на них чекає тунель, Джек Сойєр не має жодного наміру заходити туди. Йому справді не хотілося зустрічатися з пойнтвенутійською версією Елроя.

— Я боюся, — сказав позаду нього Річард. — Джеку, а що, як іще більше цих дерев повискакують із ґрунту?

— Знаєш, сказав Джек. — Я помітив, що, хоча ці дерева й рухаються, насправді вони далеко не зможуть дійти. І навіть такий індик, як ти, зможе перегнати дерево.

Дорога востаннє повертала і спускалася повз крайній склад. Талісман дедалі кликав і кликав, гучно, ніби співуча арфа велетня у фільмі «Джек і бобове стебло». Нарешті Джек обігнув останній поворот, і перед ним лежала решта Пойнт-Венуті.

Джейсонова половина його «я» змушувала Джека іти далі. Колись Пойнт-Венуті був приємним курортним містечком, але ті дні залишилися далеко позаду. Тепер весь Пойнт-Венуті перетворився на тунель Оутлі, і Джек мав пройти його від початку й до кінця. Потріскана, розбита поверхня дороги наближалася до випалених будинків, оточених територіальними деревами. Колись працівники порожніх нині фабрик і складів мешкали в цих маленьких каркасних будиночках. Від одного чи двох лишилося достатньо, щоб зрозуміти, якими вони були. Покручені корпуси спалених автомобілів лежали то тут, то там біля будинків. Крізь зруйновані фундаменти маленьких будиночків повільно пробивалося коріння територіальних дерев. Чорна цегла і дошки, розбиті й поставлені вертикально ванни, покручені труби заполонили згарище. Джеків погляд притягнуло щось біле, але він миттєво відвернувся, коли побачив, що то була біла кістка зотлілого скелета, в який вплелися коріння. Колись цими вулицями їздили діти на велосипедах, на кухнях збиралися домогосподарки, щоб поскаржитися на зарплату і безробіття, чоловіки натирали воском машини на під’їзних доріжках — тепер усе проминуло. Іржава перевернута гойдалка просовувала свої опори крізь каміння і будяки. Маленькі червоні вогники загорялися і згасали в туманному небі.

За двома кварталами спалених будинків і хижих дерев над порожнім перехрестям висів мертвий світлофор. З другого боку перехрестя стояв перетворений на вугілля будинок, на якому досі можна було прочитати «Ой-ой-ой! Краще звернутися до Маа» над вищербленим та з пухирями зображенням передньої частини машини, що врізалася в скло вітрини. Вогонь не розповсюдився далі, але Джек волів би, аби все ж таки розповсюдився. Пойнт-Венуті — зруйноване місто, і вогонь — це краще, ніж гниття. Будівля з напівзруйнованою рекламою фарби «Маако» була першою в ряду магазинів. Книгарня «Небезпечна планета», «Чай і Гармонія», крамниця екопродуктів «У Ферді», «Неонове Селище» — Джек міг прочитати лише деякі назви, адже на багатьох фарба давно облущилася і скрутилася. Ці магазини були зачинені, як і покинуті фабрики і склади вище на пагорбі. Навіть з такої відстані Джек бачив, що вітрини розбито настільки давно, що порожні оправи скидалися на очі телепня. Фасади магазинів прикрашали плями фарби — червоні, чорні та жовті — такі яскраві, що вони нагадували шрами на одноманітному сірому тлі. Оголена жінка — настільки виснажена, що Джек бачив її ребра — оберталася повільно і церемонно, немов флюгер на засміченій вулиці перед магазинами. Над її блідим тілом, обвислими грудьми і жмутками лобкового волосся здіймалося яскраво-помаранчеве обличчя. Її волосся також було помаранчевим. Джек завмер і дивився, як божевільна жінка з пофарбованим обличчям і волоссям звела руки, а тоді повернула верхню частину тіла так, начебто вона виконувала тайцзіцюань, виставила ногу над зогнилим трупом собаки і заклякла, як статуя. Вона так і стояла, ця божевільна жінка, втілюючи символ усього Пойнт-Венуті. Нога повільно опустилася вниз, і сухоребре тіло повернулося далі.

210