Талiсман - Страница 209

К оглавлению

209

«Я зроблю це, — промовляв Джек сам до себе, намагаючись ігнорувати відсутність підстав для власної хоробрості. — Навіть якщо заради цього мені доведеться пройти крізь дюжину світів, я все одно зроблю це».


4

Ще через триста ярдів огидні дерева з Територій, як грабіжники, нависли над дорогою. Проходячи під ними, Джек поглянув на згорнуті кільцями корені й побачив, що із заповненої ними землі наполовину стирчить маленький, обгризений скелет хлопчика восьми-дев’яти років у напівзогнилій чорно-зеленій сорочці. Джек глитнув і прискорив крок, тягнучи Річарда, як цуцика на повідку, за собою.


5

Через кілька хвилин Джек Сойєр уперше побачив Пойнт-Венуті.

Розділ тридцять дев’ятий
Пойнт-Венуті


1

Пойнт-Венуті заповнив собою схили, що спускалися до самого океану. З того боку інший хребет гострих масивних скель врізався в темне повітря. Вони нагадували зморшкуватих давніх слонів. Дорога вела вздовж високих дерев’яних стін, аж доки не повернула за ріг довгої будівлі з коричневого металу — фабрики чи складу, — а потім зникала в низці пологих терас і одноманітних дахів інших складів. Як Джек бачив, дорога не виринала знову, аж доки не починала підніматися вгору схилом у південному напрямку до Сан-Франціско. Він бачив тільки склади, що сходинками спускалися до океану, загороджені парковки і праворуч від себе — зимову сірість води. На жодному відкритому для огляду відрізку дороги не було людей, ніхто не з’являвся в невеличких вікнах із тильного боку фабрики. Пил кружляв порожніми паркінгами. Пойнт-Венуті виглядав безлюдним, але Джек знав, що це не так. Морґан Слоут і його посіпаки — ті, що пережили несподіваний приїзд територіального «чух-чуха» — чекатимуть на прихід Джека-Мандрівника і Раціонального Річарда. Талісман поривався до Джека, закликав його йти вперед, і хлопчик сказав: «Так, це воно, друзяко», — а тоді рушив далі.

У поле зору потрапили два нових обличчя Пойнт-Венуті. Перше — це з’ява дев’яти дюймів заднього бампера лімузина «кадилак». Джек бачив блискучу чорну фарбу, осяйний метал, шматок правої задньої фари. Джеку надзвичайно хотілося, щоб за кермом сидів один із тих Во́вків-відступників, які пережили події в «Таборі Готовності». Тоді він знову глянув на океан. Сіра вода пінилася біля узбережжя. Повільний рух у напрямку фабрики — і знову дахи складів заволоділи Джековою увагою. «ІДИ СЮДИ», — нестримно, магнетично кликав Талісман. Здавалося, що Пойнт-Венуті дивним чином стиснувся, наче долоня в кулак. Над дахами тільки тепер забовванів темний, безбарвний флюгер у формі голови вовка, що, не підвладний вітру, хаотично обертався туди-сюди.

Коли Джек побачив неслухняний флюгер, що гойдався то ліворуч-праворуч, то праворуч-ліворуч, а потім узагалі робив повний оберт, він усвідомив, що зараз уперше побачив Чорний готель — принаймні частину його. Але від складських дахів, від дороги, що простягалася попереду, від небаченого містечка на Джека насувалося відчуття абсолютної ворожості. Здавалося, його можна відчути на дотик, мов ляпас по щоці. Джек збагнув, що крізь Пойнт-Венуті сочилася кров Територій. Саме тут реальність була надзвичайно тонкою.

Вовча голова безцільно крутилася в повітрі, а Талісман і далі притягував Джека до себе. ІДИ СЮДИ. ІДИ СЮДИ. ІДИ ЗАРАЗ. ІДИ ЗАРАЗ. ЗАРАЗ… Джек усвідомлював, що Талісман не лише посилює цей неймовірний потяг, а й наспівує йому. Без слів і без музики, але співає. І та мелодія то гучнішає, то стишується, як пісня кита, яку не чує ніхто, крім нього самого. Талісман знав, що Джек щойно побачив флюгер готелю.

«Пойнт-Венуті може бути найнебезпечнішим і найгіршим місцем у Південній і Північній Америках, — подумав Джек, несподівано знахабнівши, — але воно не втримає мене від походу в готель “Ейджинкурт”». Він повернувся до Річарда, почуваючись так, ніби з місяць просто відпочивав і тренувався, тоді спробував приховати жах, побачивши, як виглядає друг. Річард не міг зупинити його, більше того, якщо Джеку доведеться, то він проштовхне Річарда просто крізь стіни того сраного готелю. Він бачив, як замучений Річард нігтями роздирає волосся і чухає схоже на бджолині укуси рясне висипання на щоках і скронях.

— Ми зробимо це, Річарде, — сказав він. — Я знаю, що зробимо. І байдуже, скільки божевільного лайна вони кидатимуть на нас. Ми зробимо це.

— У наших проблем почнуться проблеми з нами, — сказав Річард, несвідомо цитуючи доктора С’юза. Він замовк. — Я не знаю, чи зможу зробити це. Правда. Я ледве стою на ногах. — У погляді Річарда читалося неприховане страждання. — Що зі мною відбувається, Джеку?

— Я не знаю, але знаю, як припинити це. — Джек сподівався, що сказав правду.

— Це батько робить таке зі мною? — нещасно запитав Річард. Він делікатно провів руками по набряклому обличчю. Тоді висмикнув сорочку зі штанів і оглянув суцільне червоне висипання на животі. Пухирі, схожі за формою на штат Оклахома, починалися від талії та піднімалися з боків аж до шиї. — Це схоже на вірус чи щось на кшталт того. Це батько заразив мене?

— Я не думаю, що він зробив це навмисно, Річі, — сказав Джек. — Якщо це щось змінює.

— Не змінює, — відповів Річард.

— Це все припиниться. Експрес до Сібрук-Айленда прибуває до кінцевої.

Джек рушив уперед, а Річард поруч з ним. Джек побачив, як задні фари «кадилака» загоряються і гаснуть, а тоді машина зникає з поля зору.

Цього разу не вдасться несподівано вчинити напад, не буде гучного прибуття крізь паркан на поїзді, напханому зброєю та амуніцією, але навіть якщо всі в Пойнт-Венуті знали про їхній прихід, Джек прямував туди. Він почувався так, ніби враз начепив броню і взяв до рук магічний меч. Ніхто в Пойнт-Венуті не був здатен його спинити, принаймні доки він не дійде до готелю «Ейджинкурт». Джек ішов своєю дорогою, біля нього — Раціональний Річард, і все буде добре. Коли він зробив іще три кроки, його м’язи заспівали в унісон з Талісманом, і він ще більше уявив себе лицарем, що вирушає на битву. Небесна телеграма принесла йому цей образ із одного з маминих фільмів. Ніби він верхи на коні, у капелюсі з широкими крисами і револьвером на стегні, їхав чинити облаву на Дедвуд Ґалч.

209