Талiсман - Страница 193

193

Джек провів рукою по обличчю. Простіше буде зупинити потяг на значній відстані від табору Морґана і зробити велике коло навколо нього. Простіше, а ще — безпечніше.

Але тоді, Річі, погані Вóвки нікуди не зникнуть, розумієш?

Джек поглянув на арсенал на підлозі кабіни і поцікавився в себе самого, чи дійсно він планує здійснити рейд командос на Вовчі загони Морґана? Круті командос. Старий добрий Джек Сойєр, Король волоцюг-посудомийників, і його кревний друзяка-коматозник Річард. Джек хотів знати: а він часом не збожеволів? Напевно, що так, бо саме це він і планував — вони точно цього не очікуватимуть… І це було забагато, забагато, чорт забирай, забагато. Джека відшмагали, Вовка вбили. Вони знищили школу Річарда і значну частину його психічного здоров’я і, наскільки Джек знав, Морґан Слоут повернувся в Нью-Гемпшир, щоб діймати його матір.

Божевілля це чи ні, а час розплати настав. Джек нахилився, підняв один із заряджених «Узі», поклав його на коліна. Потяг котився рейками, а запах солі сильнішав.

5

Упродовж коротких ранкових годин Джек трохи поспав, притулившись до важеля. Йому, напевно б, не сподобалося, що дехто називав цей прилад батогом мерця. Щойно зійшло сонце, Річард розбудив його.

— Там щось попереду.

Перш ніж глянути вперед, Джек зиркнув на Річарда. Він мав надію, що за денного освітлення Річард матиме кращий вигляд, але навіть косметичний ефект світанку не міг приховати Річардову хворобу. Світло нового дня змінило відтінок його шкіри із сірого на жовтий… от і все.

— Агов! Потягу! Привіт тобі, великий довбаний потягу! — гортанний крик більше нагадував звірине ревіння.

Джек знову поглянув уперед. Вони наближалися до вузького маленького доту. Поряд із ним стояв Вовк — але будь-яка схожість із Джековим Вовком обмежувалася палаючими помаранчевими очима. Голова цього Вовка видавалася неймовірно плоскою, наче якась гігантська рука зрізала верхівку черепа. Морда виступала над нижньою щелепою, як брила, що хитається над урвищем. Навіть теперішня здивована радість не могла приховати хворої, звіриної тупості перевертня. З його щік звисали кіски. На лобі був шрам у вигляді літери «Х».

Вовк носив щось схоже на уніформу найманця — чи принаймні він вважав, що форма повинна мати такий вигляд. Мішкуваті зелені штани прикривали чорні черевики, носаки яких відрізали, щоб Вовк міг висовувати свої волохаті кігтясті лапи.

— Потяг! — прогарчав, а може, й прогавкав він, коли ешелон наблизився до нього на відстань у п’ятдесят ярдів. Вовкулака почав підстрибувати, шкірячись, як дикун. Він клацав пальцями, мов Кеб Колловей. Слина огидними шматками летіла з його щелеп. — Потяг! Потяг! Довбаний потяг ПРОСТО ТУТ І ПРОСТО ЗАРАЗ! — Паща його розчахнулася у величезній загрозливій посмішці, демонструючи безліч зламаних жовтих ікл. — Ви, хлопці, раненько, бляха-муха, гаразд, гаразд!

— Джеку, хто це? — спитав Річард. Його рука в страху схопила Джека за плече, але голос, як не дивно, звучав доволі рівно.

— Це один із Морґанових Вовків.

Ось ти й вимовив його ім’я. Кретине!

Але зараз не було часу перейматися цим. Вони вже майже під’їхали до доту, і Вовк, вочевидь, збирався стрибнути до них. Джек спостерігав, як він недоладно підстрибує в своїх обрізаних черевиках. Вовк мав ніж, причеплений до шкіряного паска, що висів на голих грудях, як патронташ. Вогнепальної зброї в нього не було. Джек перемкнув «Узі» на стрільбу одиночними патронами.

— Морґан? Хто такий Морґан? Який ще Морґан?

— Не зараз, — відповів Джек.

Усю свою увагу хлопчик зосередив на одній мішені — Вовкові. Він сконструював для нього велику пластмасову посмішку, опустивши автомат так, щоб його не було помітно.

— Потяг Андерса! Все, бляха, добре! Тут і зараз!

Ручка, схожа на велику клямру, стирчала з правого боку локомотива над широкою підніжкою. Скажено посміхаючись і бризкаючи слиною на власне підборіддя, вочевидь божевільний, Вовк схопився за ручку і легко заскочив на локомотив.

— Агов, а де старий? Вовк! Де…

Джек звів «Узі» й вистрелив Вовку в ліве око. Люте помаранчеве сяйво згасло, наче полум’я свічки від сильного вітру. Перевертень, схожий на людину, що робить дуже невдалий стрибок у воду, впав назад з підніжки. Він з гуркотом повалився на землю.

— Джеку! — Річард повернув його до себе. Він виглядав не менш божевільним, ніж Вовк, хіба що його обличчя було викривлене жахом, а не радістю. — Ти мав на увазі мого батька? Мій батько якось до цього причетний?

— Річарде, ти мені віриш?

— Так, але…

— Тоді облишмо це. Облишмо. Зараз це не на часі.

— Але…

— Візьми автомат.

— Джеку…

— Річарде, візьми автомат!

Річард нахилився й підняв «Узі».

— Ненавиджу зброю, — вкотре повторив він.

— Ага, знаю. Мені вона теж не надто до смаку, друже Річі. Але настав час відплати.

6

Тепер потяг наближався до високого частоколу. З-за нього долітали бурмотіння та крики, бадьорі вигуки, мірне плескання, ритмічне гупання ніг у черевиках. Інші звуки було важче ідентифікувати, але вони підказали Джеку, що там відбуваються військові тренування. Відстань від доту до частоколу становила півмилі, і Джек сумнівався, що за гамором хтось почув його постріл. Електричний потяг рухався майже тихо. Вони досі могли розраховувати на ефект несподіванки. Рейки зникали під зачиненими двостулковими воротами в дерев’яній стіні. Джек бачив, як світло пробивається крізь щілини в грубо обтесаних колодах.

193