Талiсман - Страница 184

184

Коли минуло дев’яносто хвилин, Річард почав стогнати уві сні, а краєвид став набагато дивнішим. Коли вони вдруге вибралися з чергової клаустрофобічної долини, Джека вразило відчуття несподіваного відкриття — спершу йому здалося, ніби він знову опинився на Територіях, у країні Дивовидь. А тоді він помітив, навіть у темряві, як дерева скрутилися і зігнулися. Потім відчув запах. Можливо, це відчуття поступово здіймалося в його голові, та тільки коли він побачив, як поодинокі дерева сплелися в подобу закатованих тварин, він безпомильно вчув у повітрі ледь чутний запах гниття. Гниття і пекельного вогню. Тут Території смерділи.

Запах давно зів’ялих квітів оповив землю. А за цим запахом, як і у випадку з Озмондом, ховався різкіший і потужніший сморід. Якщо це спричинив Морґан у якійсь із своїх іпостасей, то він у певному сенсі приніс смерть на Території. Принаймні Джек так вважав.

Тут більше не було заплутаних вибалків і долин. Земля скидалася на велику червону пустелю. Сухі дерева облямовували схили цієї величної пустки. Перед Джеком крізь темно-червону порожнечу безлюддя звивалися дві срібні рейки залізниці. І здавалося, ніби пустеля також котиться в темряву разом із ним.

Червона земля виглядала зовсім порожньою. Ось уже декілька годин у поле Джекового зору не потрапляло нічого більшого, ніж маленькі спотворені тварини, що ховалися на схилах обабіч залізниці. Але часом бувало так, що він помічав краєм ока якийсь несподіваний слизький рух — та варто було озирнутися, як усе зникало. В особливо тривожний момент, що тривав не більше двадцяти-тридцяти хвилин, йому видалося, ніби за ними женуться собаки-покручі зі Школи Тайєра. Куди б він не глянув — рух миттєво завмирав: істоти ховалися за переплетеними деревами або пірнали в пісок. У цей час дика пустеля Заклятих Земель не здавалася порожньою чи мертвою, навпаки — сповненою бридкого таємного життя. Джек натискав на коробку передач (ніби це могло допомогти) і просив невеличкий потяг їхати швидше і швидше. Річард згорбився зі свого боку лавки і скиглив. Джек уявляв, як усі ті істоти, покручі між людьми і собаками, гналися за ними, і молився, щоб Річард не розплющував очей.

— НІ! — волав Річард уві сні.

Джек мало не випав із кабіни. Він бачив, як Етерідж і містер Дафрі женуться за ними. Вони дедалі наближалися, висолопивши язики, і їхні плечі напружувались. Наступної миті він збагнув, що бачить лише тіні, що рухаються біля потяга. Видиво школярів і директора згасло, наче свічки на іменинному торті.

— НЕ ТУДИ! — гаркнув Річард.

Хлопчик обережно вдихнув. Він — вони — у безпеці. Загрози Заклятих Земель було дуже переоцінено. І мине лише кілька годин, як сонце зійде знову. Він підніс годинник до очей і побачив, що насправді вони в потязі менше ніж дві години. Джек роззявив рот у широкому позіханні і пошкодував, що так наївся в Депо.

І щонайпростіше, думав він, буде це все…

Джек не встиг завершити свій перифраз Роберта Бернса, який зовсім недавно несподівано процитував старий Андерс, бо побачив першу вогняну кулю, яка назавжди знищила його впевненість.

4

Гаряча світлова куля, діаметр якої сягав не менше десяти футів, здійнялася над лінією небокраю й зі шкварчанням полетіла назустріч потягу.

— Кляте лайно, — пробурмотів Джек сам до себе, пригадуючи, що казав Андерс про вогняні кулі. Якщо людина підійде надто близько до однієї з цих вогняних куль, то дуже захворіє… втратить волосся… усе її тіло візьметься виразками… вона почне блювати… блюватиме і блюватиме, аж доки її шлунок не порветься, а горло не згорить… Джек важко глитнув — ніби йому потрібно було проковтнути фунт цвяхів.

— Господи, будь ласка, — уголос промовив він. Велетенська світлова куля мчала просто на нього, ніби вона мала власну свідомість і намір звести Джека Сойєра і Річарда Слоута зі світу. Радіаційне отруєння. Живіт Джека стиснувся, а його яйця примерзли до тіла. Радіаційне ураження. Блювання і блювання, аж доки шлунок не порветься…

Чудова вечеря, якою його пригостив Андерс, мало не повернулася назад із його живота. Вогняна куля і далі летіла назустріч потягу, викидаючи іскри, і шкварчала від власної вогняної енергії. За кулею тягнувся осяйний золотий шлейф, який магічним чином породжував нові тріскучі полум’яні смуги на червоній землі. Коли вогняна куля підскочила над землею і, мов велетенський тенісний м’яч, здійснила в повітрі зиґзаґ, повернувши ліворуч і не завдавши потягові шкоди, Джек уперше роздивився тих істот, що, як він гадав, гналися за ним. Червоно-золотаве сяйво мандрівних вогняних куль і залишковий блиск давніх слідів на землі освітлювали групу якихось деформованих тварюк, які й справді бігли за потягом. Ними виявилися собаки — або те, що колись було собаками. А може, собаками були тільки їхні предки, і Джек тривожно зиркнув на Річарда, щоб переконатися, що той досі спить.

Істоти, що лишилися позаду потяга, звивалися по землі, наче змії. Їхні голови скидалися на собачі, але на тілах залишилися тільки недорозвинені задні лапи. Самі ж тулуби були лисими і безхвостими. Вони здавалися мокрими: рожева шкіра без шерсті виблискувала, як у щойно народженої миші. Вони гарчали від ненависті, що їх бачать. Саме цих вироджених собак бачив Джек на залізничних схилах. Голі, пласкі, наче рептилії, вони шипіли, гарчали і відповзали геть — їх також лякали вогняні кулі та сліди, що ті залишали на землі. Тоді Джек знову вловив аромат вогняної кулі: тепер вона швидко, навіть зловісно рухалася назад, до обрію, випалюючи цілий рядок покручених дерев. Пекельний вогонь, гниття.

184