Талiсман - Страница 183

183

— Річарде, вони можуть гнатися за нами, — втомлено сказав Джек. — Нам потрібно їхати. — Він схопив Річарда за руку. — Це все ще сон, пам’ятаєш?

— О Володарю, о Володарю, — примовляв Андерс, безцільно швендяючи хлівом, і Джек одразу зрозумів, що візник звертається не до нього.

— Я МАЮ ПОВЕРНУТИСЯ ДО СВОЄЇ КІМНАТИ! — репетував Річард. Він так міцно заплющив очі, що вони перетворилися на одну болісну западину від скроні до скроні.

Знову відлуння Вовка. Джек спробував запхати Річарда в потяг, але той уперся, наче віслюк.

— Я НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ! — верещав він.

— Ну що ж, тут ти також залишатися не можеш, — сказав Джек. Він зробив ще одну безнадійну спробу підтягнути Річарда до потяга, і цього разу зрушив його на фут чи два. — Річарде, — сказав він. — Це смішно. Ти хочеш лишитися тут сам? Хочеш лишитися сам на Територіях? — Річард заперечно похитав головою. — Тоді ходімо зі мною. Вже час. За два дні ми будемо в Каліфорнії.

— Безнадійна справа, — сам до себе пробурмотів Андерс, дивлячись на хлопців.

Річард і далі просто хитав головою, не подаючи жодних ознак розуміння.

— Я не можу поїхати туди, — повторював він. — Я не можу сісти на цей потяг і поїхати туди.

— У Каліфорнію?

Річард стиснув рот у безгубий шрам і знову заплющив очі.

— Чорт забирай! — простогнав Джек. — Андерсе, чи міг би ти мені допомогти?

Старий здоровань зиркнув на нього засмучено, майже з огидою, а тоді перетнув хлів і схопив Річарда на руки — ніби Річард був завбільшки з цуценя. Хлопчик і справді пискнув, як цуценя. Андерс опустив його на м’яку лавку в кабіні.

— Джеку! — кричав Річард, ніби боявся, що він якимось чином рушить у Закляті Землі зовсім сам.

— Я тут, — відповів Джек і вже залазив з іншого боку кабіни. — Дякую, Андерсе, — сказав він старому, який похмуро кивнув і відійшов у кут хліва.

— Бувай.

Річард почав скиглити, й Андерс глянув на нього без крихти жалю. Джек натиснув кнопку «Пуск», і дві велетенські блакитні іскри вирвалися з «диявольської коробки», коли двигун повернувся до життя.

— Починаємо, — сказав Джек і посунув важіль уперед.

Потяг почав виїжджати з хліва. Річард завив і підібгав під себе ноги, бурмочучи щось на кшталт «Нонсенс» чи «Несила». Джек здебільшого чув шиплячі звуки. Річард заховав обличчя між колін і виглядав так, ніби намагався вдавати із себе колесо. Джек махнув Андерсу, а той махнув у відповідь, і тоді вони виїхали з освітленого хліва і опинилися під великим темним небом. Силует Андерса з’явився в прорізі, через який вони виїхали, ніби старий вирішив побігти за ними. Джек подумав, що максимальна швидкість потяга — тридцять миль на годину, а зараз вони розігналися не більше, ніж на вісім чи дев’ять. Здавалося, що це пекельно повільно. «На захід, — казав Джек собі. — На захід, на захід, на захід». Андерс відступив назад, у хлів, і борода його вкривала широкі груди, наче снігова ковдра. Потяг мчав уперед — ще одна шипуча блакитна іскра вирвалася вгору — і Джек повернувся на м’якій лавці, щоб подивитися, що відбувається.

— НІ! — репетував Річард, мало не викидаючи Джека з кабіни. — Я НЕ МОЖУ! НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ! — він підвів голову над колінами, але досі нічого не бачив: його очі були щільно заплющеними, а обличчя нагадувало білий стиснутий кулак.

— Заспокойся, — сказав Джек.

Колії летіли крізь безкраї поля хвилястих злаків та туманні гори, схожі на старі зуби, що бовваніли в західних хмарах. Джек востаннє озирнувся через плече і побачив маленьку оазу тепла і світла — Депо і восьмикутний хлів, що повільно зникали позаду. Андерс обернувся на високу тінь у світлому прорізі. Джек востаннє махнув йому на прощання рукою, і висока тінь махнула йому у відповідь. Джек знову озирнувся і побачив безмежжя зернових, що простягалося навкруги. Якщо Закляті Землі були такими, то наступні два дні минуть у приємному відпочинку.

Звісно ж, вони так не минули, зовсім ні. Попри те, що морок освітлювало лише місячне сяйво, Джек бачив, що злаки стають тоншими і дрібнішими. Зміни розпочалися за півтори години їзди від Депо. Навіть колір видавався тепер якимось неправильним, майже штучним: замість розкішного природного золота, яке було раніше, з’явився пересушений жовтий — так буває, коли щось надовго лишаєш біля потужного джерела тепла. То був збляклий жовтий, у якому майже не лишилося життя. Річард також виглядав тепер так. Спершу він глибоко дихав, потім мовчки і сором’язливо плакав, як покинута дівчинка, а тоді заснув тривожним сном.

— Не можу поворухнутися, — пробурмотів він уві сні, а можливо, то просто Джекові почулися ті слова. Здавалося, що уві сні Річард схуд.

Почав змінюватися й характер пейзажу. Широкий простір рівнини Елліс-Брейка перетворився на невеличкі вибалки і темні долини, що поросли чорними деревами. Всюди лежали величезні валуни, черепи, яйця та гігантські зуби. Навіть ґрунт змінився і став піскуватим. Двічі краї долин стінами ставали вздовж залізниці, і Джек не бачив нічого, крім невисоких червонястих скель, укритих низькорослими повзучими рослинами. То там, то сям Джеку здавалося, начебто він бачив тварину, що тікала в пошуках притулку, але світло було надто тьмяним, а тварина — надто прудкою, щоби він міг розгледіти її. Проте в Джека було моторошне відчуття, що навіть якби та тварина заклякла посеред Родео-Драйв опівдні, він би все одно не зміг розпізнати її. Голова здавалася вдвічі більшою, ніж мала би бути і, можливо, навіть добре, що ця істота ховалася від людського ока.

183