Талiсман - Страница 177

К оглавлению

177

Джек пригадав Елроя, почвару з «Пивниці Оутлі», і здригнувся.

— Ця частина Зовнішніх Форпостів має назву? — спитав хлопчик.

— Володарю?

— Та частина, де ми зараз.

— Насправді ні, але я чув, як деякі люди називали її Елліс-Брікс.

— Елліс-Брікс, — повторив Джек.

Географія Територій, нечітка і, напевне, хибна в багатьох аспектах, почала поступово вимальовуватися у свідомості хлопчика. Ця частина Територій співвідносилася з американським Середнім Заходом і Великими Рівнинами (Елліс-Брікс? Іллінойс? Небраска?); Закляті Землі — аналог американського Заходу.

Джек так довго й пильно дивився на Андерса, що колишній конюх знову зачовгав від збентеження.

— Пробач, — сказав Джек. — Продовжуй.

Батько Андерса був останнім візником, що «ходив на Схід» із Прикордонного Депо. Сам Андерс ходив тоді в нього в підмайстрах. Але навіть тоді, розповідав він, великі збурення та неспокій пронизували Схід. Початком усього цього стали вбивство старого короля і коротка війна, яка розпочалася потім. І хоча все завершилося сходженням на престол доброї королеви Лаури, лихо не відійшло, а рушило на південь, породжене отруйними та зруйнованими Заклятими Землями. Дехто, розповідав Андерс, уважав, що зло народилося на Заході.

— Не певен, що розумію тебе, — сказав Джек, хоча глибоко в душі знав, що розуміє.

— На краю землі, — відповів Андерс, — на березі великої води, до якої я вимушений доїхати.

Іншими словами, усе почалося там, звідки прийшов мій батько… мій батько, я, та Річард… і Морґан. Старий добрий Блоут.

Нещастя, розповідав Андерс, прийшли в Зовнішні Форпости, і тепер зграю Во́вків вражає гниття — ніхто не знає, наскільки все погано, але візник боявся, що їм усім настане кінець, якщо не зупинити вплив. Тут відбувся зсув, який уже дістався Сходу, де, як чув візник, королеву вразила смертельна хвороба.

— Це ж неправда, Володарю? — спитав Андерс… Він майже благав.

Джек поглянув на нього.

— Я маю знати відповідь?

— Звісно, — відповів Андерс. — Хіба ти не її син?

На якусь мить здалося, що весь світ навколо завмер. Приємне гудіння комашні надворі затихло. Річард зробив значну перерву між важкими повільними вдихами. Здавалося, його власне серце взяло паузу… за весь час. Тоді Джек почув свій рівний голос:

— Так… я її син. І це правда… вона дуже хвора.

— Але ж не вмирає? — наполягав Андерс. Тепер благали його очі. — Вона ж не вмирає, Володарю?

Джек усміхнувся, а тоді відповів:

— Це ми ще побачимо.


8

Андерс сказав, що ще до того, як почалися нещастя, Морґан з Орріса був звичайним маловідомим прикордонним лордом. Він успадкував свій опереточний титул від батька, що був жирним, смердючим блазнем. Батько Морґана викликав сміх за життя і став посміховиськом через власну смерть.

— Він цілий день пив персикове вино, а тоді вмер від розладу.

Люди вже вирішили позбиткуватися і з сина старого, але все припинилося після того, як в Оррісі почали вішати наліво й направо. І коли через багато років після смерті старого короля знову почався неспокій, Морґан отримав силу і владу. Зійшов зловісною зорею на небосхилі.

Усе це не було особливо важливим для Зовнішніх Форпостів — гігантські порожні простори роблять політику неважливою, сказав Андерс. Мали значення хіба що згубні зміни в зграї Во́вків, але навіть коли більшість поганих Во́вків пішли в Інші Краї, це нічого не змінило. («Нас це не мучило, Володарю!» — вуха Джека вперто чули саме це.)

Тоді, щойно новини про хворобу королеви докотилися так далеко на Захід, Морґан прислав сюди команду недоладних, покручених рабів із однієї з копалень на Сході; рабів пильнували викрадені Во́вки та інші дивні почвари. Наказував їм жахливий чоловік із батогом. Відколи робота почалася, він був тут майже постійно, але потім зник. Андерс, котрий провів значну частину цих жахливих тижнів та місяців, зіщулившись у своєму будинку, що стояв миль за п’ять на південь звідси, зрадів, коли той чоловік пішов. Ходили чутки, що Морґан покликав свого слугу назад, на Схід, де все рухалося до кульмінації. Андерс не знав, правда це чи ні, та й йому було байдуже. Він просто радів із того, що чоловік, якого часом супроводжував сухоребрий, огидний хлопчик, зник.

— Ім’я? — з притиском запитав Джек. — Як його звали?

— Володарю, я не знаю. Во́вки кликали його «Той, з Батогом». Раби називали просто «дияволом». Маю сказати, усі вони мали рацію.

— Він одягався як денді? Оксамитові пальта? Може, черевики з пряжками на носаках?

Андерс кивав.

— Він використовував сильні парфуми?

— Тако є! Тако є! Правда!

— А батіг закінчувався тонкими смужками сириці з залізними наконечниками на ній.

— Правда, Володарю. Злий батіг. І він хвацько ним користувався.

Це був Озмонд, це був Сонячний Ґарднер. Він був тут, наглядав за якимось проектом для Морґана… потім королева захворіла, і Озмонда відкликали в літній палац, де й відбулося наше миле знайомство.

— Його син? — продовжив розпитування Джек. — Який вигляд мав його син?

— Худий, — повільно відповів Андерс. — Одне око плавало. Це все, що я можу пригадати. Він… Володарю, сина Батожника важко було розгледіти. Кажуть, він тьмяний.

— Тьмяний, — замислився Джек.

— Так. Це їхнє слово на позначення тих, кого важко розгледіти, байдуже, наскільки пильно ти в нього вдивляєшся. Во́вки кажуть, що невидимість неможлива, але можна зробити себе тьмяним, якщо знаєш як. Більшість Во́вків уміють робити так, і той курвлячий виплодок теж умів. Тож я пам’ятаю лише його сухоребрість і дивне око, а ще… він був потворним, як чорний сифілітичний гріх.

177