Талiсман - Страница 152

К оглавлению

152

— Агов, — почав Кайгер.

— Послухайте, я з радістю поверну вам пальто.

— Ні, воно тепер твоє. Я просто подумав, що я насправді не голодний, і якщо поїду зараз, то скоро опинюся вдома.

— Зрозуміло.

— Ти тут швидко знайдеш іншу машину. Легко. Обіцяю. Я б не кинув тебе тут, якби ти міг застрягти.

— Добре.

— Зажди. Я ж обіцяв пригостити тебе, тому так і зроблю. — Він засунув руку в кишеню штанів і простягнув купюру через дах машини Джеку. Холодний вітер куйовдив волосся, притискав його до лоба. — Візьми.

— Ні, дякую. — відмовив Джек. — Усе гаразд. У мене є кілька баксів.

— Купи собі гарний стейк, — сказав Кайґер і потягнувся через дах так, наче простягав хлопчику не купюру, а рятівне коло. Або ж сам хотів до нього дістатися.

Джек неохоче повернувся й узяв гроші з руки Кайґера. Десятка.

— Щиро вам дякую. Справді, дякую.

— Гей, а чому б тобі не взяти газету, щоб мати що почитати? Ну, знаєш, якщо тобі доведеться трохи почекати чи щось таке, — Кайґер уже відчинив дверцята машини, нахилився і дістав із заднього сидіння складений таблоїд.

— Я вже його прочитав, — він кинув газету Джеку.

Кишені пальта були настільки місткими, що Джек зміг запхати складену газету в одну із них. Майлз П. Кайґер постояв із мить біля відчинених дверцят, примруженим оком дивлячись на Джека.

— Сподіваюся, ти не образишся на мої слова, але на тебе чекає цікаве життя, — сказав він.

— Воно вже доволі цікаве, — чесно відповів Джек.

Солсбері-стейк коштував п’ять доларів і сорок центів; він подавався з картоплею фрі. Джек сів у дальньому кутку стійки і розгорнув газету. Історія була на другій сторінці. За день до того він бачив її на першій шпальті газети штату Індіана. «Арештовано підозрюваних, що пов’язані з жахливими смертями». У ході розслідування смертей шести підлітків у «Біблійному Домі Сонячного Ґарднера для заблукалих хлопчиків» місцевому судді першої інстанції Ернесту Феєрчайлду і патрульному Френку Б. Вільямсу з Каюги, штат Індіана, висунуто звинувачення в розкраданні громадських фондів і хабарництві. Популярний євангеліст Роберт «Сонячний» Ґарднер швидше за все втік з території «Дому» саме перед приїздом поліції, і хоча ордер на його арешт ще не виписано, священика активно шукають, щоб поставити важливі для слідства запитання. «Ще ОДИН ДЖИМ ДЖОНС?» — питав підпис під фотографією Ґарднера. На ній він постав у всій своїй величі, розкинувши руки, а волосся спадало з голови ідеальними хвилями. Службові собаки вивели копів до невеличкої ділянки поряд із парканом під напругою, де і знайшли трупи. Хлопчиків закопали в землю без жодних церемоній. Із п’яти тіл чотири розклалися настільки, що впізнати їх неможливо. Можливо, їм удасться ідентифікувати Ферда Дженклова. Батьки поховають його по-справжньому, постійно дивуючись, що вони зробили не так. Як сталося, що любов батьків до Ісуса прирекла на смерть їхнього розумного бунтівного сина.

Принесли пересолений стейк. Він смакував, як шерсть, але Джек з’їв усе до останньої крихти. Вимочував недосмаженою картоплею «Імператорської вечері» усю густу підливу. Він саме доїдав, коли поряд спинився бородатий далекобійник із сигарою в роті, у бейсболці «Детройтських Тигрів» на довгому чорному волоссі й парці, схоже, зшитій із вовчих шкур.

— Підкинути тебе на захід, хлопче? Я їду в Декатур.

Половина відстані до Спрінгфілда за раз.


2

Тієї ночі в мотелі, про який розповів далекобійник, де ліжко коштувало три бакси, Джеку наснилося лише два чітких сни. А можливо, він пригадав тільки два з багатьох, які бачив тієї ночі. Або ж ці два насправді були частинами одного великого сну. Він зачинив двері, відлив у розбитий брудний нужник у кутку, засунув рюкзак під подушку і заснув, тримаючи в руці велику мармурову кульку, яка на Територіях була люстерком. Звідкись линуло відлуння музики, майже кіношний штрих: запальний тривожний бібоп. Такий тихий, що Джек міг лише сказати, що провідні інструменти тут — труба та альт-саксофон. «Річард, — сонно подумав Джек. — Завтра я побачуся з Річардом Слоутом». І, втративши ритм далекого мотиву, впав у безкінечну нестяму.

Вовк біг до нього по підірваній, задимленій землі. Їх розділяли жмутки колючого дроту, що тут і там скручувалися у фантастичні безладні кільця. Глибокі траншеї розрізали безплідну землю. Вовк легко перестрибнув через одну з них, перш ніж мало не врізатися в колючий дріт.

— Стережися, — крикнув Джек.

Вовк устиг спинитися саме перед потрійним дротом. Він помахав великою лапою, щоб показати Джеку, що з ним усе гаразд, а тоді переступив через дроти. Джек відчув, як крізь нього пройшли хвилі абсолютного щастя і полегшення. Вовк не помер; Вовк знову приєднається до нього. Вовк переступив через дріт і знову побіг уперед. Але відстань між Вовком та Джеком дивним чином збільшилася вдвічі — сірий дим здіймався над багатьма траншеями, майже повністю сховавши велику волохату фігуру попереду.

— Джейсоне! — крикнув Вовк. — Джейсоне! Джейсоне!

— Я тут! — закричав Джек у відповідь.

— Не можу, Джейсоне. Вовк не може!

— Спробуй ще раз, — загорлав Джек. — Чорт забирай, не здавайся!

Вовк спинився перед нездоланним переплетінням дроту, і крізь дим Джек побачив, як той став навколішки і заходився гасати вперед-назад у пошуках проходу. Вовк бігав туди-сюди, щоразу збільшуючи дистанцію і з кожною секундою дедалі більше хвилюючись. Зрештою Вовк став на задні лапи, поклав руки на дріт і розсунув його, щоб прокричати:

152