Талiсман - Страница 151

К оглавлению

151

— Я тебе висаджу десь усередині штату.

— Чудово, — сказав Джек і заснув.

Великий «даймонд-рео» летів крізь холодну ніч Індіани. Із програвача лунав Чарлі Деніелс, і авто прямувало на захід, женучись за світлом власних фар в Іллінойс.

Розділ двадцять восьмий
Сон Джека


1

Звісно ж, Вовк був із ним. Вовк повернувся додому, але його велика вірна тінь їхала поряд із Джеком в усіх вантажівках, фургонах «фольксваген» та запорошених автівках автострадами Іллінойсу. Цей усміхнений привид краяв Джекові серце. Іноді він бачив — майже бачив — гігантський волохатий силует Вовка, що мчить уздовж дороги, дуркує на порожніх полях. Вільний Вовк сяяв яскраво-помаранчевими очима. Коли він відводив погляд убік, то Джек відчував, як йому бракує руки Вовка. Зараз, коли він так сильно сумував за другом, йому було прикро згадувати, як він сердився на Вовка — від сорому обличчя пашіло. Як же часто він хотів просто покинути Вовка. Соромно, соромно. Вовк був… Джек довго добирав потрібне слово і знайшов його — «шляхетний». І ця шляхетна істота, настільки чужа в цьому світі, померла через нього.

Я зберіг стадо. Джек Сойєр більше не був стадом. Я зберіг стадо. Траплялося так, що водії вантажівок чи страхові агенти, які підбирали цього дивного, надзвичайного хлопчика з узбіччя — підбирали, навіть якщо хлопчик був весь брудний і кошлатий, навіть якщо вони ніколи до того не допомагали автостоперам — позирали на нього і бачили, що він ковтає сльози.

Джек оплакував Вовка, їдучи через Іллінойс. Він якимось чином знав, що не матиме в цьому штаті жодних проблем із голосуванням, і це справді було так: щойно він підводив угору великий палець або просто дивився в очі водію — його миттєво підвозили. Більшість водіїв навіть не цікавила його Історія. Вистачало короткого пояснення, чому він подорожує сам. «Я їду до друга в Спрінгфілд». «Я маю взяти авто і доправити його додому». «Чудово, чудово», — казали водії. Вони його хоч слухали? Джек не міг сказати. Його свідомість швидко перебирала височенний стос спогадів про Вовка, який бовтається у воді, рятуючи своїх тварин із Територій; Вовка, який обнюхує картонну коробку, де лежав бургер; Вовка, який заштовхує їжу в його сарай, вривається у студію звукозапису, бере на себе постріли, тане… Джек не хотів знову і знову бачити ці образи, але вони поверталися, випалюючи його очі слізьми.

Неподалік від Денвілля невисокий чоловік років п’ятдесяти зі сталево-сірим волоссям і насмішкуватим, але серйозним виразом людини, яка два десятиліття вчила п’яті класи, кинув на Джека кілька хитрих поглядів і зрештою спитав:

— Тобі не холодно, приятелю? Тобі треба щось більше, ніж твоя благенька курточка.

— Можливо, зовсім трішки, — сказав Джек.

Сонячний Ґарднер уважав, що джинсових курток цілком досить для польових робіт узимку, але тепер холод просочувався крізь пори й пробирав до кісток.

— У мене на задньому сидінні лежить пальто, — сказав чоловік. — Візьми його. Ні, навіть не намагайся відмовитися. Пальто тепер твоє. Повір мені, я не змерзну.

— Але…

— У тебе немає вибору. Це тепер твоє пальто. Поміряй його.

Джек засунув руку за сидіння і потягнув важку тканину собі на коліна. Спершу вона не мала жодної форми — абстрактне щось. Раптом з’явилася велика накладна кишеня, тоді — видовжений ґудзик. Коротке пальто, що пахло люльковим тютюном.

— Моє старе, — сказав чоловік. — Тримаю його в машині тільки тому, що не знаю, що з ним робити. Минулого року діти подарували мені цю штуку на гусячому пір’ї. Тож бери пальто собі.

Джек закутався в пальто, вдягнувши його зверху джинсової куртки.

— О, як добре, — сказав він.

Його наче обійняв ведмідь, що полюбляє тютюн «Боркум Ріфф».

— Добре, — сказав чоловік. — Тепер, якщо тобі знову доведеться стояти на холодній, вітряній дорозі, ти зможеш подякувати Майлзу П. Кайґеру з Огдена, штат Іллінойс, за порятунок твоєї шкіри. Твоєї… — Майлз П. Кайґер, здавалося, хотів сказати щось іще: слово на мить зависло в повітрі, чоловік досі всміхався; тоді його усміх викривило дурне збентеження, і Кайгер витягнув голову вперед. Джек помітив, як щоки чоловіка вкриваються червоними плямами.

Твоя (якась) шкіра?

О ні.

Твоя чарівна шкіра. Її хочеться гладити, цілувати, обожнювати… Джек глибше засунув руки в кишені короткого пальта, щільніше закутався. Майлз П. Кайґер з Огдена, штат Іллінойс, дивився прямо вперед.

— Гм! — буркнув Кайґер, точнісінько, як чоловічок із коміксів.

— Дякую за пальто, — сказав Джек. — Справді. Я буду вам за нього вдячним, де б я його не носив.

— Звісно, добре, — сказав Кайґер, — не переймайся. — Однак на мить його обличчя стало майже таким же дивним, як і обличчя бідного Донні Кіґана в «Домі Сонця». — Там попереду є одне місце, — неспокійний, уривчастий, сповнений фальшивого спокою голос, — ми могли б пообідати там, якщо хочеш.

— У мене не залишилося грошей, — сказав Джек, і в його словах було рівно два долари тридцять дев’ять центів брехні.

— Не переймайся через це. — Кайґер уже увімкнув поворотні вогні.

Вони в’їхали на відкриту всім вітрам, майже порожню стоянку перед низьким сірим приміщенням, що скидалося на залізничний вагон. Неонова вивіска над парадними дверима сяяла словами «ІМПЕРАТОРСЬКА ВЕЧЕРЯ». Кайґер спинився перед одним із широких вікон, і вони вийшли з машини. Джек збагнув, що це пальто врятує його від морозів. Груди та руки, здавалося, захищав шерстяний панцир. Джек рушив до дверей під блискучою вивіскою, але обернувся, коли збагнув, що Кайґер досі стоїть біля машини. Чоловік із сірим волосся, лише на дюйм чи два вищий, ніж Джек, дивився на нього через дах машини.

151