Талiсман - Страница 137

К оглавлению

137

— Тоді чому ні? — у відчаї запитав Джек.

— Я їх боюся, друзяко, — відповів Рудольф.

— Про що ти? Того вечора, коли я прийшов, Сонні влаштував тобі неприємності…

— Сінґер! — Рудольф зневажливо махнув рукою. — Не боюся я Сінґера. І Баста не боюся, байдуже, наскільки він великий. Це все він. Я боюся його.

— Ґарднера?

— Він диявол із пекла, — сказав Рудольф. Повагався і додав: — Скажу тобі дещо. Більше нікому я про це не розповідав. Одного тижня він затримав мій конверт із зарплатою, і я спустився в його офіс. Зазвичай я туди не ходжу, не люблю бувати там, але того разу довелося… ну, мені треба було побачитися з ним. Мені терміново знадобилися гроші, розумієш, про що я? І я бачив, що він спускається коридором до свого кабінету, тож я знав, що він там. Я спустився і постукав у двері, і вони прочинилися, бо щільно замкненими не були. І знаєш, що, хлопче? Його там не було.

Розповідаючи історію, Рудольф стишив голос так, що Джек ледь чув слова кухаря за шипінням і гуркотом посудомийної машини. Водночас очі його ставали ширшими, як у дитини, яка наново переживає жахний сон.

— Я вирішив, що він у студії звукозапису, штуці, яка в них там, але його не було. І він не міг пройти до каплиці, бо туди не вели жодні двері. Ще одні двері вели надвір, але вони зачинені на замок і засув ізсередини. Тож куди він пішов, приятелю? Куди він пішов?

Джек знав куди, але міг лише заніміло дивитися на Рудольфа.

— Я гадаю, він диявол із пекла і попрямував якимось дивним ліфтом униз доповідати у свою грьобану штаб-квартиру, — промовив Рудольф. — Хотів би я тобі допомогти, але не можу. В усьому Форт-Ноксі не вистачить грошей, аби я пішов проти Сонячного Чоловіка. Тепер забирайся звідси. Може, вони й не помітили твоєї відсутності.

Але вони, звісно ж, помітили. Коли він вийшов крізь двостулкові двері, Ворвік підійшов до нього ззаду і вдарив по спині зчепленими у величезний кулак руками. І коли Джек пролетів через усю спорожнілу їдальню, з нізвідки, як чортик з табакерки, вискочив Кейсі і поставив йому підніжку. Джек не міг зупинитися. Він перелетів через ногу Кейсі, зачепився і простягнувся під стільцями. Підвівся, не даючи ходу сльозам гніву та сорому.

— Не можна тобі так довго відносити тарілки, плюгавчику, — сказав Кейсі — Можеш постраждати.

Ворвік ощирився.

— Ага. А тепер хутко нагору. Вантажівки скоро поїдуть.


4

О четвертій ранку його знову розбудили і відвели до кабінету Сонячного Ґарднера.

Ґарднер підвів погляд від Біблії і наче здивувався, побачивши його.

— Готовий сповідатися, Джеку Паркере?

— Мені немає…

Знову спалахнув вогник. Полум’я танцювало за дюйм від його носа.

— Зізнавайся. Де ми зустрічалися? — Вогник затанцював іще ближче. — Я вивідаю це, Джеку. Де? Де?

— На Сатурні! — закричав хлопчик. Він міг думати тільки про це. — На Урані! На Меркурії! Десь у поясі астероїдів. На Іо. На Ганімеді! На Дей…

Біль — сильний, свинцевий, жахливий — пронизав низ живота. Гектор Баст засунув здорову руку Джекові між ноги і здавив його яйця.

— Ось так! — сказав Гек Баст, радісно посміхаючись. — Хіба ж ти не сам до цього призвів, клятий насмішнику.

Ридаючи, Джек повільно сповз на підлогу. Сонячний Ґарднер нахилився: обличчя — втілення спокою, майже блаженства.

— Наступного разу тут опиниться твій друг, — майже ніжно сказав Превелебний. — І з ним я не панькатимуся. Подумай про це, Джеку. До завтрашньої ночі.

Але наступної ночі, вирішив Джек, їх із Вовком тут не буде. Якщо йти доведеться лише на Території, що ж, хай будуть Території…

…якщо йому вдасться перенести їх туди.

Розділ двадцять п’ятий
Джек і Вовк прямують до пекла


1

Їм треба було переноситися із землі. Він зосередився на цьому більше, ніж на питанні, чи зможуть вони перенестися взагалі. З кімнати це було б зробити простіше, але жалюгідна камера, в якій вони з Вовком сиділи, була на третьому поверсі, за сорок футів від землі. Джек не знав напевно, як співвідносяться географія і топографія Територій з географією і топографією Індіани, і він не хотів, щоб вони зламали шию.

Він пояснив Вовкові, що вони робитимуть.

— Ти розумієш?

— Так, — байдуже відповів Вовк.

— У будь-якому разі, розкажи мені ще раз, друже.

— Після сніданку я зі спільної кімнати йду в туалет. Заходжу в першу кабінку. Якщо ніхто не бачитиме, як я зайшов, ти також зайдеш. І тоді ми повернемося на Території. Правильно, Джекі?

— Точно, — відповів хлопчик. Він поклав руку Вовку на плече і стиснув його. Вовк мляво усміхнувся. Джек на мить завагався, а тоді сказав: — Вибач, що вплутав тебе в це. Це все я винен.

— Ні, Джеку, — м’яко відповів Вовк. — Ми спробуємо. Можливо… — Короткий, сумний спалах надії забринів на мить у його очах.

— Так, — сказав Джек. — Можливо.


2

Джек був надто наляканим і схвильованим, щоб хотіти їсти, але він подумав, що може привернути небажану увагу, якщо відмовиться від сніданку. Джек заковтнув яйця і картоплю, що смакувала, як тирса, і навіть зміг запхати в себе жирний шматок бекону.

Нарешті розвиднилося. Минулої ночі вдарив мороз, тому каміння на Дальньому Полі скидатиметься на шматки жужелиці, встромленої у тверду пластмасу.

Тарілки віднесено на кухню.

Хлопцям дозволили повернутися в спільну кімнату, доки Сонні Сінґер, Гектор Баст та Енді Ворвік укладуть робочі списки.

Вони сіли по периметру кімнати і виглядали, як завжди, спустошеними. Педерсен тримав свіжий випуск журналу «Сонце Ісуса», що видавала Ґарднерова організація. Він ледаче перегортав сторінки, час від часу підводячи очі, щоб подивитися на хлопців.

137