Талiсман - Страница 93

К оглавлению

93

(Жодному хлопчику для подорожей не треба ся отрута, але мені потрібна, Спіді, потрібна!)

Знову наближаються кроки, і цього разу там дядько Морґан. Не викликало сумніву, кому належить та важка, але водночас дріботлива хода. Однак страх уже зник. Дядько Морґан почув щось, та коли він поверне за ріг, то побачить лише порожні пакети «Доріто» і зібгані бляшанки з-під пива.

Джек глибоко вдихнув брудне, сповнене смородом дизельних парів і вихлопних газів холодне осіннє повітря. Підніс пляшечку до губ. Випив один із двох останніх ковтків. І навіть заплющивши очі, замружився, бо…

Розділ шістнадцятий
Вовк


1

— яскраве сонячне світло вдарило по заплющених повіках.

Крізь нудотно-солодкий аромат магічного соку відчувалося щось іще… теплий запах тварин. Джек чув їх, вони рухалися навколо нього.

Переляканий Джек розплющив очі, але спершу не побачив нічого — зміна освітлення відбулася так різко і несподівано, наче хтось увімкнув у темній кімнаті дюжину двохсотватних лампочок.

Теплий, волохатий бік потерся об нього, але не загрозливо (як хлопчик принаймні сподівався), а наче промовляючи: «Мені-треба-швидше-пройти-дякую-за-розуміння». Джек, що вже підводився, знову впав.

— Гей! Гей! Забирайтеся геть від нього! Просто тут і просто зараз! — після гучного, сильного ляпаса тварина видала невдоволений звук — щось середнє між «мууу» та «беее». — Господні цвяхи. Нічого не розумієте! Забирайтеся звідти, інакше я повириваю ваші Богом забиті очі!

Очі Джека нарешті пристосувалися до яскравості безхмарного осіннього дня Територій, і він запримітив юного велетня, що стояв серед тварин, які товклися на місці, і ляскав їхні боки та ледь викривлені спини — хвацько, але не боляче. Джек сів, автоматично знайшов пляшку Спіді, в якій залишилося не більше одного коштовного ковтка, та сховав її. Він не відводив погляду від юнака, що стояв до нього спиною.

Високий — Джек припускав, що в ньому було п’ять футів і шість дюймів зросту, щонайменше — з такими широкими плечима, що ті видавалися непропорційними. Довге, засмальцьоване чорне волосся спадало йому до лопаток. М’язи набухали і перекочувались, поки він рухався серед тварин, що скидалися на корів-пігмеїв. Він відганяв їх від Джека до Західної Дороги.

Вражаюча фігура, навіть зі спини, але найбільше Джека подивував одяг. Усі, кого він бачив на Територіях (включно із собою), носили туніки, камзоли або грубі бриджі.

Цей хлопець носив ошкоський комбінезон з нагрудною кишенею.

Тоді пастух обернувся, і Джек відчув, як у горлі застиг жахливий, абсолютний переляк. Він скочив на ноги.

Почвара Елрой.

Пастух був почварою Елроєм.


2

От тільки це був не він.

Джек, можливо, не встиг би цього помітити, і все, що було потім: кінотеатр, сарай, пекло «Дому Сонця», — ніколи не трапилося б (чи, можливо, трапилося б зовсім інакше), але абсолютний жах скував його рухи, щойно він підвівся. Він, як і олень, якого зненацька заскочив промінь мисливського ліхтарика, просто не міг утекти.

Поки фігура в комбінезоні наближалася, він міркував: «Елрой — не такий високий і в плечах вужчий. А ще в нього жовті очі» — очі цієї істоти були яскравого, неможливо помаранчевого відтінку. Зазираючи в них, ти наче зазирав у вічі гелловінському гарбузу. І якщо вищир Елроя віщував божевілля і вбивство, то усмішка цього хлопця була широкою, щирою та безневинною.

Великі голі лопатоподібні ноги. Пальці на них розташовувалися групами по два і три — їх заледве було помітно крізь кучері жорсткої шерсті. Не ратиці, як у Елроя, збагнув Джек, мало не збожеволівши від здивування, страху і зростаючої радості, але м’які подушечки лап.

Поки пастух наближався до Джека,

(людські? тваринні?)

очі дедалі яскравіше помаранчево горіли. На мить вони стали відтінку люмінесцентної фарби «Дей-Ґло», яку дуже люблять мисливці та працівники на дорогах. Потім потьмяніли до брудно-горіхового кольору. При цьому Джек помітив, що усмішка хлопця не тільки привітна, а й здивована, і миттю зрозумів два нюанси: по-перше, цей юнак нікому не завдасть болю, зовсім-зовсім, а по-друге, він дуже повільний. Може, й не пришелепкуватий, але повільний.

— Вовк! — закричав великий волохатий хлопчик-звір.

Джек, помітивши його довгий гострий язик, здригнувся й подумав, що саме на вовка він і схожий. Не цап, а вовк. Він щиро сподівався, що Вовк і справді не завдасть йому шкоди.

Якщо я й помилився, то мені принаймні не доведеться хвилюватися, що припущусь іще якихось помилок… коли-небудь іще.

— Вовк! Вовк! — Юнак простягнув руку, і Джек помітив, що вона, як і ноги, вкрита шерстю, тільки м’якшою і розкішнішою, ніж на ногах — дуже красивою насправді. Особливо густо вона росла на долонях — ніжно-біла, як зірочка на лобі коня.

Боже правий, він хоче потиснути мені руку!

Боязко згадуючи дядька Томмі, який вчив його, що не можна відмовляти в рукостисканні навіть найлютішому ворогу («Потім бийся з ним до смерті, якщо треба, але спершу потисни йому руку», — казав дядько Томмі), Джек простягнув власну руку, цікавлячись, чи її роздавлять… чи, може, з’їдять.

— Вовк! Вовк! Потиснемо руки просто тут і просто зараз! Старий добрий Вовк! Забий Бог! Просто тут і просто зараз! Вовк!

Попри крайній ентузіазм, рукостискання Вовка виявилося вельми легким, його пом’якшувала кучерява пухнаста шерсть, що росла на руках. «Комбінезон зі слинявчиком, сильне рукостискання від хлопця, що схожий на сибірську хаскі-переростка і який пахне, мов сіннник після рясного дощу, — подумав Джек. — Що далі? Пропозиція сходити в неділю до його церкви?»

93