Талiсман - Страница 58

Ніби читаючи його думки, Апдайк сказав:

— Ага, зараз тут нема нікого. Та ближче до четвертої-п’ятої ми починаємо крутитися. А на вихідних бар справді переповнений. Ось тоді ти й відроблятимеш своє утримання.

— Ну я не знаю, — відказав Джек. — Скільки ви платите за роботу?

— Долар за годину, — сказав Апдайк. — Хотів би платити тобі більше, але… — Він стенув плечима та постукав по стосу рахунків. Він навіть злегка посміхнувся, ніби хотів сказати: «Бачиш, малий, в Оутлі все занепадає, наче то дешевий кишеньковий годинник, який забули завести… З 1971-го все занепадає». Та його очі не всміхалися. Вони вдивлялися в Джекове обличчя з незворушною котячою зосередженістю.

— Он як, це не дуже багато, — сказав Джек. Він говорив повільно, але думав так швидко, як тільки міг.

«Пивниця Оутлі» була домовиною: тут навіть не було жодного завалящого старого алкаша, який би жлуктив пиво біля бару та дивився «Головний госпіталь» по «ящику». Вочевидь, в Оутлі п’ють у власній машині, яка й править їм за клуб. Півтора долара — це тяжко зароблена плата, коли доводиться надривати дупу заради них; ну, а в такому місці заробляти бакс на годину буде легко.

— Ага, — погодився Апдайк, повертаючись до калькулятора, — не дуже.

І в цьому голосі Джекові чулося: погоджуйся або йди геть, перемовин не буде.

— Може, й нормально, — сказав Джек.

— Що ж, це добре, — відказав Апдайк. — Давай одразу на чистоту. Від кого ти тікаєш і хто розшукує тебе? — Карі очі знову зосередилися на хлопчику і він мало не просвердлив у ньому дірку. — Якщо хтось у тебе на хвості, я не хочу, щоб він втручався в моє життя.

Це питання не надто похитнуло Джекову самовпевненість. Він не був найгеніальнішою дитиною в світі, та все ж мав достатньо кмітливості, аби збагнути, що не далеко дійде без другої легенди для майбутніх роботодавців. Це й була Історія № 2 — «Лихий Вітчим».

— Я з маленького містечка у Вермонті, — сказав він. — З Фендервілля. Мої мама та тато розлучилися два роки тому. Тато намагався взяти мене під опіку, але суддя віддав мене мамі. Вони зазвичай чинять так.

— Фігово вони чинять. — Апдайк повернувся до своїх рахунків і так низько схилився над калькулятором, що мало не торкався носом кнопок. І все одно Джек вважав, що чоловік слухає.

— Так-от, тато поїхав у Чикаго та влаштувався там на заводі на роботу, — вів далі Джек. — Він пише мені щотижня, але більше не приїжджає з минулого року, коли Обрі побив його. Обрі — це…

— Твій вітчим, — сказав Апдайк, і на якусь мить Джекові очі звузилися і до нього повернулася початкова недовіра. У голосі Апдайка не було співчуття. Більше того, здавалося, що Апдайк мало не насміхався з нього, ніби він знав, що вся ця історія — насправді лише одна велика бабусина казочка.

— Ага, — підтвердив Джек. — Мама вийшла за нього півтора року тому. Він постійно гамселить мене.

— Сумно, Джеку. Дуже сумно. — Тепер Апдайк підвів очі, в яких світилися сарказм і недовіра. — Тож тепер ти йдеш до Міста Сонця, де ви з татком житимете довго й щасливо.

— Ну так, я сподіваюся на це, — сказав Джек і враз відчув прилив натхнення. — Я точно знаю, що мій справжній тато ніколи б не підвісив мене за шию в комірчині. — Він відтягнув горло футболки, показуючи слід на шиї. Він уже тьмянів. А коли Джек працював у «Золотій ложці», шрам ще був яскравим, огидного червоно-фіолетового кольору — наче логотип. От тільки в «Золотій ложці» хлопчик не мав нагоди продемонструвати цю позначку. Звісно, то був слід, залишений коренем, який ледь не вичавив із нього життя в тому, іншому, світі.

Винагородою для нього було те, як очі Смоукі Апдайка вражено чи навіть шоковано розширилися. Він нахилився вперед, розкидавши кілька жовтих і рожевих папірців.

— Святий Ісусе, малий, — сказав він. — Це наробив твій вітчим?

— От тоді я й вирішив тікати.

— А він не збирається заявитися сюди в пошуках свого авто, мотоцикла, гаманця чи грьобаної заначки наркоти?

Джек похитав головою.

Смоукі ще з хвильку подивився на Джека, а тоді натиснув на калькуляторі кнопку «Вимкнути».

— Ходімо до комірчини, малий, — сказав він.

— Чому?

— Я хочу побачити, чи ти справді можеш поставити на вісь одне з тих барилець. Якщо ти можеш притягти барило, коли воно буде мені потрібно, отримаєш роботу.

4

На радість Смоукі Апдайка, Джек показав, що здатен поставити на обідок одне з великих барил, прокотити його до візка та поставити на платформу. Хлопчик навіть удав, що це досить просто, — він випустить барило й отримає в ніс лише наступного дня.

— Ну що ж, не так уже й погано, — сказав Апдайк. — Ти ще не доріс до цієї роботи та, можливо, заробиш собі срану грижу, але то вже твої проблеми.

Він сказав Джекові, що той може братися до роботи опівдні та працювати до першої ночі (чи, звісно, доки тобі стане сил). Апдайк казав, що зарплату Джек отримуватиме щовечора після закриття. Готівкою.

Коли вони повернулися до зали, там була Лорі, вбрана у темно-сині баскетбольні шорти — такі короткі, що з-під них виглядали краї її віскозних трусиків — і блузку без рукавів, вочевидь куплену в «Маммот Марті» в Батавії. Її тонке біляве волосся було зачесане назад і фіксувалося пластмасовими шпильками. Вона палила «Пел Мел», і вологий край сигарети був щедро змащений губною помадою. Велике срібне розп’яття висіло в неї між грудьми.

— Це Джек, — сказав Смоукі. — Можеш прибрати з вікна оголошення «Потрібен помічник».

— Тікай, малий, — сказала Лорі. — Ти ще маєш час.