Талiсман - Страница 41

«Скажи мені правду; я розпізнаю брехню, — казали ті очі. — Ти скидаєшься на одного поганого хлопчика, якого я вперше зустрів у Каліфорнії — ти він і є?»

І якусь мить уся правда тремтіла в нього на вустах:

«Джек, я Джек Сойєр, так, я той малий із Каліфорнії, королева цього світу була моєю матір’ю, от тільки я помер, і я знаю твого боса, я знаю Морґана — дядька Морґана, — і я розкажу тобі все, що ти захочеш знати, тільки припини дивитися на мене так своїми гіпнотичними очима, бо я лише дитина, а діти завжди роблять так — вони розповідають, розповідають усе…»

А тоді він почув мамин голос, і суворість у ньому межувала з глумом:

«Ти збираєшся все вибовкати цьому типу, Джекі? ЦЬОМУ типу? Від нього ж тхне відділом розпродажів чоловічої парфумерії, а сам він скидається на середньовічний варіант Чарлза Менсона… Але чини так, як вважаєш за потрібне. Ти можеш надурити його, якщо захочеш — і навіть не спітнівши, — але чини, як вважаєш за потрібне».

— Хто ти? — перепитав Озмонд, підсуваючись іще ближче, і на його обличчі Джек прочитав абсолютну впевненість — він звик отримувати всі потрібні йому відповіді від людей… і не тільки від дванадцятирічних дітлахів.

Джек глибоко, рвучко вдихнув («Коли ти хочеш досягнути максимальної гучності — коли хочеш, щоб тебе почули на останньому ряду балкона, — застосовуй діафрагму, Джекі. Тоді звук легко проходить крізь голосові зв’язки назовні») і заверещав:

— Я ЗБИРАВСЯ ПОВЕРНУТИСЯ! БОГОМ КЛЯНУСЯ!

Озмонд, який нахилився ще ближче в очікуванні на розбитий, безсилий шепіт, відскочив, наче Джек простягнув до нього руку й ударив. Він наступив на хвостик однієї зі стрічок свого батога чоботом і мало не перечепився через них.

— Ти Богом забитий малий виродок…

— Я ЗБИРАВСЯ! БЛАГАЮ НЕ БИЙТЕ МЕНЕ, ОЗМОНДЕ, Я ЗБИРАВСЯ ПІТИ НАЗАД! Я НІКОЛИ НЕ ХОТІВ ПРИХОДИТИ СЮДИ. Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ…

Капітан Фаррен стрімко кинувся вперед і вдарив його по спині. Джек простягнувся в багнюці, досі волаючи.

— Він дурко, я ж казав тобі, — почув Джек капітанові слова. — Я прошу вибачення, Озмонде. Будь певним, я виб’ю з нього дух. Він…

— Та що він узагалі тут робить? — завищав Озмонд. Його писклявий сварливий голос скидався на вищання базарної баби. — Що твій сопливий плюгавий байстрюк тут робить? І не намагайся показати мені його пропуск! Знаю, що він його не має! Ти протягнув його сюди, щоб нагодувати зі столу королеви… а ще, гадаю, щоб украсти срібло королеви… він поганий… одного погляду на нього достатньо, щоб збагнути, що він дуже, неприпустимо, зовсім поганий!

Батіг знову клацнув, та цього разу не м’яко, як духова рушниця «Дейзі», а гучно та чітко, наче гвинтівка двадцять другого калібру, і Джек устиг подумати: «Я знаю, що зараз буде», — а тоді велетенська гаряча рука схопила його за спину. Біль пронизував його плоть і, здавалося, що він не стихає, а, навпаки, наростає. Він палив і доводив до божевілля. Джек скрикнув і скорчився в багні.

— Поганий! Дуже поганий! Неприпустимо поганий!

Кожне «поганий» супроводжувалося черговим клацанням Озмондового батога, ще одним палючим дотиком і Джековим криком. Його спина горіла. Він навіть не знав, як довго це триває — здавалося, що з кожним ударом Озмонд тільки ще більше розпалюється, — коли почувся чужий вигук:

— Озмонде! Озмонде! Ось де ти! Дякувати Богу!

Дружний стукіт чобіт на бігу.

Голос Озмонда, розлючений і трохи засапаний:

— Ну? Ну? Що там?

Рука схопила Джека за лікоть і допомогла йому підвестися. Коли він похитнувся, рука обняла його за талію та підтримала. Важко було повірити, що капітан, такий суворий і рішучий під час їхньої бентежної екскурсії павільйоном, міг тепер бути таким чуйним.

Джек знову захитався. Світ і далі поривався розмитися. Патьоки гарячої крові стікали по спині. З ненавистю, що дедалі зростала, він глянув на Озмонда. І Джекові подобалося відчувати цю ненависть. Це була чудова протиотрута від страху й хвилювання.

Ти зробив це — ти завдав мені болю, поранив мене. А тепер слухай сюди, Джиґсе, якщо я матиму нагоду відплатити тобі…

— З тобою все гаразд? — прошепотів капітан.

— Так.

— Що? — репетував Озмонд до двох чоловіків, що перервали шмагання Джека.

Повз одного з цих денді Джек та капітан проходили, коли йшли до таємної кімнати. А інший скидався на візника, якого Джек бачив одразу після повернення на Території. Чолов’яга виглядав страшенно переляканим, він був пораненим: зліва на голові з рани юшила кров, заливаючи із цього боку все обличчя. Ліва рука в нього була подряпана, а камізелька — порвана: «Що ти там кажеш, нахабо?»

— Мій фургон перекинувся на повороті біля віддаленої околиці Селища Різномайстрів, — говорив візник.

Розмовляв він повільно і спроквола, як людина, прибита горем.

— Мій син убитий, Володарю. Він загинув під діжками. Йому виповнилося лишень шістнадцять на День травневих пагонів. Його мати…

— Що? — знову заволав Озмонд. — Діжки? З елем? Часом не з Кінґсленда? Ти ж не хочеш сказати, що перекинув цілий фургон Кінґслендського елю, дурний цапиний хере? Ти ж не це хочеш сказати мені, пра-а-а-а-а-вда ж?

Голос Озмонда сягнув такої високої ноти, що здавалося, ніби на останньому слові він намагався злісно пародіювати оперну діву. Той голос тремтів і мінився. І тут Озмонд знову затанцював…от тільки цього разу від люті. Це поєднання було настільки дивним, що Джек підвів до рота обидві руки, аби потамувати мимовільне гигикання. Через цей рух сорочка дряпнула його побиту спину, і біль миттєво привів його до тями; швидше, ніж капітан прошепотів попередження.