Талiсман - Страница 249

249

— Джеку! — слабко кричав Річард позаду нього. — Що ти в біса робиш? Це один із НИХ! Таке саме авто, як у «Тайєрі»! Таке саме авто, як у Пойнт-Венуті.

— Паркус сказав нам прийти сюди, — сказав Джек.

— Ти божевільний, друзяко, — прошепотів Річард.

— Знаю. Але все буде добре. Побачиш. І не називай мене друзякою.

Дверцята Кадилака прочинилися і звідти з’явилася велика м’язиста нога, вбрана у вицвілі блакитні джинси. Тривога обернулася на абсолютний жах, коли Джек побачив, що носак у чорних черевиках було відрізано і звідти стирчали волохаті пальці. Річард пискнув позаду нього, як мишка.

Звісно, це був Вовк — Джек зрозумів це ще до того, як тип розвернувся. Він був майже сім футів заввишки. Волосся його було довгим, заплутаним і не дуже чистим. Воно пасмами звисало йому до коміра. У ньому застрягло кілька реп’яхів. Але коли велика постать розвернулася і Джек побачив помаранчевий спалах очей — жах обернувся радістю.

Джек кинувся до величезної постаті, не зважаючи на працівника заправки, який вийшов подивитися на нього, і ледарів біля універмагу. Волосся він відкинув від чола назад, розбиті кросівки стукали і клацали. Спантеличена посмішка осяяла його обличчя, а очі блищали, наче сам Талісман. Комбінезон із нагрудною кишенькою — чорт забирай, «Ошкош». Круглі лінзи без оправи: окуляри Джона Леннона. І широка привітна посмішка на вустах.

— Вовку! — закричав Джек Сойєр. — Вовку, ти живий! Вовку, ти живий!

До Вовка лишалося ще футів п’ять, коли Джек стрибнув. І Вовк легко, не напружуючись упіймав його, щиро посміхаючись.

— Джек Сойєр! Вовк! Погляньте на це! Просто, як Паркус і сказав! Я тут, у цьому забитому Богом місці, що смердить, як болото, і ти теж тут! Джек і його друг! Вовк! Добре! Чудово! Вовк!

Запах Вовка підказав Джекові, що це не його Вовк, але той самий запах підказав, що це його родич… і дуже близький.

— Я знав твого братика-по-окоту, — сказав Джек, досі сидячи на сильних волохатих Вовкових руках.

Тепер, придивившись до обличчя, він помітив, що воно старше і мудріше, але все одно добре.

— Мій брат Вовк, — сказав Вовк і поставив Джека на землю.

Він простягнув одну руку до Талісмана і з побожною пошаною доторкнувся до нього кінчиком пальця. Від цього дотику у похмурих глибинах кулі виникла іскра, схожа на хвостату комету. Він вдихнув, поглянув на Джека і посміхнувся. А Джек посміхнувся у відповідь. Прийшов Річард, витріщаючись на них обох з подивом і обережністю.

— Бувають і добрі, а не лише погані Вовки на Територіях, — почав він.

— Багато добрих Вовків, — втрутився Вовк.

Він простягнув руку Річардові. На мить той відсахнувся, а потім потиснув її. Коли рука Вовка поглинула Річардову, губи хлопчика стиснулися, і Джек зрозумів, що той, певно, боявся, аби й з його рукою не трапилося того, що Вовк зробив з долонею Гека Баста.

— Це братик-по-окоту мого Вовка, — гордо сказав Джек.

Він прочистив горло, не знаючи, які почуття виявляти до цього брата. Чи розуміють Вовки співчуття? Чи було це частиною їхнього ритуалу?

— Я любив твого брата, — сказав він. — Він урятував мені життя. За винятком присутнього тут Річарда, він був найкращим другом, який у мене коли-небудь був. Мені прикро, що він помер.

— Він зараз на Місяці, — сказав брат Вовка. — І він повернеться. Усе минає, наче місяць, Джеку Сойєре. І все повертається, наче місяці. Ходімо. Хочу податися геть із цього смердючого місця.

Річард мав збентежений вигляд, але Джек усе розумів і більше, ніж просто співчував: заправку «Мобіл» оточували гарячі бензинові випари спалених вуглеводнів. Це нагадувало блакитний серпанок, крізь який ти можеш бачити.

Вовк підійшов до Кадилака і відчинив задні двері, наче водій: певно, подумав Джек, саме так і було.

— Джеку? — Річард здавався наляканим.

— Усе гаразд, — відповів Джек.

— Але куди…

— Гадаю, до моєї мами, — сказав Джек. — Через усю країну до Аркадія-Біч, штат Нью-Гемпшир. Першим класом. Ну ж бо, Річі.

Вони сіли у машину. З одного боку широкого заднього сидіння був старий пошарпаний гітарний футляр. Серце Джека знову підскочило.

— Спіді! — він обернувся до брата-по-окоту Вовка. — Спіді їде з нами?

— Та не впало нічого на спід, — сказав Вовк. — Був у мене дядечко, так про нього можна сказати, що мозок його закотився кудись на спід, і після цього він не міг доглядати стадо.

Джек вказав на гітарний футляр.

— А це звідки взялося?

Вовк вищирився багатьма великими зубами.

— Паркус, — сказав він. — Лишив це для тебе. Майже забув.

Він витягнув із задньої кишені дуже давню листівку. З одного боку на ній було зображено карусель зі знайомими кониками — і з-поміж них Елла Спід і Срібна Леді — от тільки жінки були вбрані у турнюри, хлопці — в панталони, а чоловіки носили казанки і вуса в стилі Роллі Фінґерса. Через давність листівка аж блищала.

Він перевернув її, спершу прочитавши напис посередині.

КАРУСЕЛЬ АРКАДІЯ-БІЧ, 4 ЛИПНЯ 1894 РОКУ.

Це Спіді — а не Паркус — надряпав кілька рядків у місці для повідомлення. Його почерк розповзався і був не надто грамотним. Повідомлення написане тупим м’яким олівцем.

Ти багато чого зробив, Джеку. З того, що в Кейсі, бери те, що тобі потрібно — а решту або збережи, або викинь.

Джек поклав листівку у задню кишеню штанів і заліз у «кадилак», ковзаючи по розкішному сидінні. Одна із застібок на старому гітарному футлярі виявилася зламаною і Джек відкрив решту три.

Річард заліз за Джеком.

249