Талiсман - Страница 246

К оглавлению

246

А тоді Морґана відкинуло назад і огорнуло полум’я власного ключа — Талісман поглинув його полум’я, як і поглинув колись спалахи світла з оптичного прицілу Сонячного Ґарднера. Блискавка повернулася до Слоута в тисячу разів сильнішою.

Між світами розчахнулася діра — діра завбільшки з тунель, що вів в Оутлі — і Джек побачив, як Морґан і його чудовий коричневий костюм горять. Потім згоріла до кісток і зникла в тій дірі рука, яка досі стискала ключ. Очі Слоута закипіли в очницях, але вони були широко розплющеними… і при тямі.

І в момент зникнення Джек побачив зміну — побачив, як плащ, схожий на крила кажана, охопило полум’я, побачив обпалені черевики і спалене волосся. Побачив, як ключ перетворюється на мініатюрний громовідвід.

Побачив… денне світло!


8

День повернувся повінню. Осліплений Джек покотився засніженим пляжем. І у його вухах — чи то глибоко в голові — лунав передсмертний крик Морґана Слоута, коли він пролітав крізь усі можливі світи в забуття.

— Джеку? — Річард причмелено сів, притримуючи голову. — Джеку, що трапилося? Гадаю, я впав зі сходинок на стадіоні.

Спіді смикнувся в снігу і якось аж по-дівчачому віджався, а тоді глянув на Джека. Його очі були виснаженими… але на обличчі не було жодних плям.

— Молодець, Джеку, — сказав він і посміхнувся. — Моло…

Він знову завалився наперед, важко дихаючи.

«Веселка», — очманіло подумав Джек.

Він підвівся і знову впав. Замерзлий сніг запорошив його обличчя, а тоді почав танути, наче сльози. Джек звівся на коліна, а тоді зіп’явся на рівні. Зір його заслонили плями, але він помітив велетенську випалену ділянку в снігу, за формою схожу на сльозинку: там раніше стояв Морґан.

— Веселка! — закричав Джек Сойєр і підвів руки до неба, сміючись і ридаючи водночас. — Веселка! Веселка!

Він підійшов до Талісмана і взяв його в руки, досі ридаючи. Він дав його Річарду Слоуту, котрий був Раштоном; Спіді Паркеру, який був тим, ким він був.

І зцілив їх.

Веселка, веселка, веселка!

Розділ сорок шостий
Інша подорож


1

Він їх зцілив, але так ніколи і не зміг сказати, як саме це відбулося, не міг загадати жодної конкретної деталі. Талісман засяяв і заграв у його руках, лишивши хлопчику невиразний спогад про те, як полум’я залило їх і вони купалися у тому сяйві. Ось і все, що він міг пригадати.

А потім неймовірне сяйво Талісмана блякло… блякло… і зовсім зникло.

Подумавши про матір, Джек хрипко, пронизливо закричав.

Спіді, хитаючись, підійшов до нього крізь талий сніг і поклав руку Джекові на плечі.

— Усе буде добре, Джеку-Мандрівнику, — сказав Спіді.

Він усміхнувся, але втома його здавалася вдвічі сильнішою, ніж Джекова. Спіді зцілено… однак він досі не надто добре почувається. «Цей світ убиває його, — невиразно подумав Джек. — Принаймні він убиває ту частину його, яка є Спіді Паркером. Талісман зцілив його… але старигань досі помирає».

— Ти зробив це для нього, — сказав Спіді, — тож вір, що він зробить щось для тебе. Не хвилюйся. Іди сюди, Джеку. Іди сюди, де лежить твій друг.

Джек послухався. Річард спав у талому снігу. Жахний клапоть плоті зник, але на його місці лишилася довга біла смуга на скальпі — і на тій смузі більше ніколи не ростиме волосся.

— Бери його за руку.

— Навіщо? Для чого?

— Ми перенесемося.

Джек запитально зиркнув на Спіді, але той нічого не пояснив. Він лише кивнув, ніби кажучи: «Так, ти все правильно почув».

«Гаразд, — подумав Джек. — Якщо я досі довіряв йому…»

Він простягнув руку вниз і схопив Річардову долоню. Спіді взяв Джека за другу руку.

Ледь смикнувшись, усі троє зникли.


2

Джек так усе й передчував: на чорному, помережаному слідами від кульгавої ноги Морґана з Орріса піску, біля нього стояла міцна, здорова і бадьора постать. З трепетом і легкою тривогою Джек позирав на незнайомця, що скидався на молодшого брата Спіді Паркера.

— Спіді… тобто містере Паркусе… як вас правильно…

— Хлопчикам треба перепочити, — сказав Паркус. — Як тобі, так іншому юному пану — йому навіть більше. Він ближче за будь-кого іншого наблизився до межі смерті… але навряд чи він з тих, хто зізнається в цьому, навіть самому собі.

— Ага, — сказав Джек. — Ви добре те підмітили.

— Най він краще відпочине тут, — сказав Паркус Джекові і, піднявши Річарда на руки, рушив далі пляжем. Джек як тільки міг намагався тримати темп, але поступово помічав, що відстає. Він швидко почав задихатися, а ноги стали ватними. Його голова боліла через останню битву — можливо, то був шок з похмілля.

— Чому… куди… — Він міг видихнути тільки це.

Талісман він притискав до грудей. Тепер магічний об’єкт видавався звичайним: темним, тьмяним і нецікавим.

— Зовсім недалеко, — сказав Паркус. — Ви ж із другом не хочете відпочивати там, де перебував він, правда ж?

І, попри виснаженість, Джек заперечно похитав головою. Паркус озирнувся через плече, а тоді сумно глянув на Джека.

— Тут смердить його злом, — сказав він, — і смердить твоїм світом, Джеку. Як на мене, ці запахи дуже схожі між собою.

Він рушив далі, несучи на руках Річарда.


3

За сорок ярдів далі пляжем він зупинився. Тут чорний пісок посвітлішав — став іще не білим, але сірим. Паркус м’яко поклав Річарда на землю. Джек простягнувся біля нього. Пісок виявився теплим — на щастя, теплим. Жодного снігу. Паркус сів поруч, схрестивши ноги.

246