Талiсман - Страница 241

241

Це готель. Він отруює Річарда.

Але винен не готель; тобто не лише він. Це Морґан. Річарда отруює Морґан.

Джек розвернувся, збагнувши, що йому неприємно відводити погляд від Талісмана навіть на одну мить. Він нахилив спину і вигнув руки, мов стремена. Річард заліз верхи. Однією рукою він тримав Талісман, а другою обхопив Джекову шию. Джек підтримав Річарда за стегна.

Він легкий, як пір’їнка. Він страждає від свого раку. І хвороба ця триває все життя. Морґан Слоут випромінює зло, і Річард конає від наслідків цієї радіації.

Джек побіг до скель, за якими лежав Спіді. Хлопець відчував тепло і світло Талісмана над головою.

3

Ліворуч він обігнув скупчення скель, тримаючи Річарда на спині, досі сповнений навіженої впевненості… і усвідомлення цієї навіженості зійшло на Джека жорстко і несподівано. Огрядна нога у вовняних світло-коричневих штанах (під якими Джек невиразно побачив бездоганно чисту коричневу нейлонову шкарпетку) раптом вигулькнула з-за останньої скелі, немов шлагбаум.

«Лайно! — заволав Джеків мозок. — Він чекав на тебе! Ти цілковитий дурень!»

Річард скрикнув. Джек спробував зупинитися, але не зміг. Морґан просто підставив йому ногу — як шкільний хуліган на ігровому майданчику. Після Смоукі Апдайка, Озмонда, Ґарднера, Елроя, ще якогось гібрида-алігатора і танка Шермана насправді його повалив товстий гіпертонік Морґан Слоут, що сховався за скелею в засідці. Він вичікував на надто впевненого в собі хлопчика на ім’я Джек Сойєр, що прискаче просто до нього.

— Аааа! — закричав Річард, коли Джек заточився вперед.

Краєм ока він побачив їхню спільну нахилену вліво тінь — здавалося, що вона має багато рук, як індійське божество. Він відчув, як фізична вага Талісмана змістилася… а тоді переважила.

— ОБЕРЕЖНО З НИМ, РІЧАРДЕ! — заволав Джек.

Річард полетів через Джекову голову. Його широко розплющені очі наповнював відчай. Сухожилля на його шиї напнулися, ніби рояльні струни. Падаючи, хлопчик підняв Талісман вгору. Його вуста викривив відчайдушний вищир. Обличчя вдарилося об землю, ніби ніс несправної ракети. Але пісок у місцині, біля якої заховався Спіді, був рінню з дрібних камінців і мушель. І Річард гепнувся на уламок, який викинув на поверхню землетрус. Його дупа, зодягнена в брудні бавовняні слакси, похитувалася туди-сюди. За інших обставин — тобто не під час жахливого падіння — ця поза могла б видатися комічною, вартою потрапити на плівку «Кодахром»: «Раціональний Річард дуркує на пляжі, як останній псих». Але тепер було зовсім не до сміху. Річард повільно розвів руки… і Талісман скотився на три фути пологим схилом пляжу, а тоді зупинився, відбиваючи небо і хмари, але не на поверхні, а м’яким внутрішнім сяйвом.

— Річарде! — знову заволав Джек.

Морґан був десь позаду нього, але Джек миттєво про нього забув. Уся його впевненість зникла. Вона покинула хлопчика тієї миті, коли та нога, вбрана в світло-коричневі вовняні штани, вигулькнула перед ним, наче шлагбаум. Його надурили, наче малюка на ігровому майданчику в дитячому садочку, а Річард… Річард був…

— Річ…

Річард перекотився, і Джек побачив, що втомлене і нещасне обличчя друга заюшили патьоки крові. Шматок скальпа трикутної форми звисав над його оком. Він скидався на порване вітрило. Джек бачив, як волосся приклеїлося до Річардової щоки, ніби трава піщаного кольору… і чудово роздивився яскраву блискучу плямку на черепі Річарда Слоута, звідки і звисало те волосся зі шкірою.

— Він розбився? — запитав Річард. Його голос зривався на крик. — Джеку, він розбився, коли я впав?

— Усе гаразд, Річі. Він…

Налиті кров’ю очі Річарда витріщалися на щось позаду Джека.

— Джеку! Джеку, обере…

Щось, на дотик схоже на шкіряну цеглину, котрийсь із мокасинів «Ґуччі» Морґана Слоута вдарив Джека між ногами, просто по яйцях. Удар виявився жахливим, і Джек зігнувся, переживаючи найсильніший біль у своєму житті — фізичне страждання за межами його уявлень про біль. Хлопчик навіть закричати не міг.

— Усе гаразд, — сказав Морґан. — Але ти маєш не надто добрий вигляд, друже Джекі. Ну

зовсім

ні.

Тепер чоловік повільно насувався на Джека — насолоджувався кожним кроком. Із цим чоловіком Джека ніколи офіційно не знайомили. Саме він був тим блідим обличчям, що на кілька секунд промайнуло у вікні великого чорного диліжанса, обличчям з темними очима, що якось відчули Джекову присутність. Він був тим невиразним, змінним образом, який вривався в реальність поля, де вони з Вовком обговорювали такі дивовижі, як братики-по-окоту і місяць великого гону. Він був тінню в Андерсових очах.

«Але до цієї миті я ніколи не бачив Морґана з Орріса», — подумав Джек. Він сам досі був Джеком — Джеком у парі вилинялих брудних бавовняних штанів, які можна побачити на азіаті чорноробі, і туфлях зі шкіряними лямками, але не Джейсоном-Джеком. Увесь його пах перетворився на застиглий крик болю.

Талісман лежав за десять ярдів від нього, розливаючи променисте сяйво по темному піску пляжу. Річарда тут не було, але до певної миті цей факт не надто цікавив свідомість Джека.

Морґан носив темно-синій плащ, скріплений на шиї застібкою з матового срібла. Він вбрався у такі самі штани зі світлої вовни, як і Слоут, от тільки вони були заправлені в чорні черевики. Цей Морґан трішки кульгав, і його деформована ліва нога лишала на піску рядок рисочок. Срібна застібка на плащі вільно похитувалася, і Джек побачив, що та срібна штука взагалі не має нічого спільного з мантією, яка підтримувалася звичайним чорним мотузком. А срібло — то своєрідний кулон. На мить він подумав, що то крихітна ключка для гольфу, на кшталт тих, які жінка знімає з амулетного браслета і одягає на шию просто так. Але коли Слоут підійшов ближче, то Джек побачив, що річ надто тоненька — і закінчується вона не звичною для ключки голівкою, а гостряком. І схожа вона на громовідвід.

241