Талiсман - Страница 213

213

Річард на його спині заснув чи втратив свідомість і дихав жорсткими гарячими ривками.

Джек відкинув тіло пса і зиркнув збоку в діру, де мало бути вікно книгарні «Небезпечна планета». Спершу він побачив лише брудну мішанину використаних голок від шприців, що лежали повсюди: на підлозі, на розгорнутих книжках, навколо них. Високі полиці на стінах були порожніми. А тоді його увагу привернув конвульсивний рух у невиразній темряві магазину, і дві бліді постаті вигулькнули з мороку. В обох були бороди і високі оголені тіла з натягнутими, як струни, сухожиллями. Білки чотирьох божевільних очей втупилися в нього. Один із оголених чоловіків — однорукий — ощирився. Його блідий член стирчав, як товста випнута палиця. «Я не можу дивитися на це», — сказав Джек сам собі. І де друга рука чоловіка? Він зазирнув знову. Тепер побачив лише переплетення білих кістлявих кінцівок.

Джек не зазирав у вікна жодних інших магазинів, але очі самі ковзали по них, доки хлопчик ішов.

Невдовзі він уже рухався повз крихітні двоповерхові будиночки. На бічній стіні розплився напис «ТИ ВЖЕ МЕРТВИЙ». Він не зазиратиме у вікна, обіцяв собі Джек, він не може.

Помаранчеві обличчя з помаранчевим волоссям промайнули у вікні першого поверху.

— Малюк, — прошепотіла жінка з наступного будинку, — солодкий малюк Джейсон.

Цього разу Джек озирнувся. Ти вже мертвий. Вона стояла по той бік маленького розбитого вікна і крутила в руках ланцюжки, встромлені в її соски. Жінка криво посміхалася хлопчикові. Джек глянув у її порожні очі, і тоді жінка опустила руки і, завагавшись, відійшла від вікна. Ланцюжок на всю довжину звисав у неї між грудьми.

Очі спостерігали за Джеком з глибини темних кімнат, крізь ґрати, з потаємних кутків під ґанками.

Перед ним забовванів готель, але не просто попереду. Очевидно, дорога прямувала під незначним кутом, тож «Ейджинкурт» опинився ліворуч від нього. Але чи справді він був таким величним, як здавався? Його Джейсонова половина, а то й сам Джейсон, постали в Джекові, і хлопець побачив, що Чорний Готель, досі великий, уже не здавався гігантським.

«ПРИЙДИ, ТИ ПОТРІБЕН МЕНІ НЕГАЙНО, — виспівував Талісман. — ТИ МАЄШ РАЦІЮ, ВІН НЕ ТАКИЙ ВЕЛИЧНИЙ, ЯКИМ ХОЧЕ ТОБІ ЗДАВАТИСЯ».

На вершині останнього пагорба Джек зупинився й поглянув униз. Саме там вони були, ну, звісно, усі вони. І саме тут був Чорний Готель, увесь він. Мейн-стрит спускалася до пляжу, встеленого білим піском, з якого стирчали шматки скель, схожі на щербаті безбарвні зуби. «Ейджинкурт» розташувався ліворуч, трохи далі від нього. Його масивний кам’яний хвилелом випинався далеко в океан. А перед ним, вишикувавшись у рядок, стояли дюжина чорних лімузинів із увімкненими моторами. Деякі з них були запилюженими, інші — блискучими, як дзеркало. Шлейфи білих вихлопних газів — низькі хмаринки, світліші за повітря — звивалися над багатьма авто. Чоловіки в чорних костюмах агентів ФБР походжали вздовж паркану, приклавши руки до очей. Коли Джек побачив червоні спалахи світла перед обличчям котрогось із них, то інстинктивно відскочив убік, до стіни якогось маленького будиночка. Він зреагував раніше, ніж збагнув, що чоловіки тримали в руках біноклі.

Секунду чи дві він, певно, нагадував маяк, що височів на вершині пагорба. Збагнувши, що незначна неуважність могла вартувати йому полону, Джек важко вдихнув і миттю притулився плечем до облущених сірих каменів будинку. Джек зручніше влаштував Річарда на спині. У будь-якому разі, тепер він знав, що має якимось чином підійти до Чорного Готелю з боку моря, а це означало, що потрібно буде минути пляж непоміченим.

Коли він знову випростався, то визирнув з-за стіни будинку і поглянув униз. Значно менша армія Морґана Слоута сиділа в лімузинах чи проходжала вздовж паркану. В якийсь божевільний момент Джек абсолютно точно пригадав, як уперше побачив літній палац королеви. Він також височів над натовпом людей, що снували туди-сюди з удаваною хаотичністю. І як же там було тепер? Того дня, попри все, від юрми перед павільйоном беззаперечно віяло миром та порядком. Здавалося, то були передпотопні часи, настільки в минулому вони зараз були. Джек знав, що тепер це все зникло. У цей час простором перед великою і схожою на намет спорудою керував Озмонд. І ті люди, котрі були достатньо сміливими, щоб зайти в павільйон, швидко забігали всередину, схиляючи голови.

«А як же королева?» — поцікавився Джек. Він не міг заборонити собі пригадати те болісно знайоме обличчя, огорнене білою постільною білизною. Далі Джекове серце мало не зупинилося, і видиво павільйону і хворої королеви провалилося кудись у глибини Джекової пам’яті. А в полі Джекового зору з’явився Сонячний Ґарднер, стискаючи в руці мегафон. Морський вітер закинув йому на окуляри густе пасмо білого волосся. На мить у Джека з’явилася впевненість, що він може відчути солодкий запах одеколону і грибка. Секунд на п’ять. Джек навіть забув дихати. Просто стояв біля потрісканої, облущеної кам’яної стіни і витріщався на психа, котрий віддавав накази чоловікам у чорних костюмах, здійснюючи піруети та вказуючи на щось, приховане від Джека, і жестами демонстрував осуд.

Тоді він згадав, що потрібно дихати.

— Гаразд, Річарде, у нас тут із тобою цікава ситуація, — сказав Джек. — У нас є готель, що може збільшуватися вдвічі, коли йому заманеться, і найбожевільніший у світі тип.

Джек гадав, що Річард заснув, але друг здивував його, пробурмотівши у відповідь щось на кшталт «йддонго».

— Що?

213