Талiсман - Страница 207

К оглавлению

207

Це був білборд. Зверху було написано таке:

ТРЕТІЙ ЩОРІЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ НАЙКРУТІШИХ «Б»-ФІЛЬМІВ У ПОЙНТ-ВЕНУТІ, КАЛІФОРНІЯ

КІНОТЕАТР «БІТКЕР» 10—20 ГРУДНЯ

ЦЬОГО РОКУ ФІЛЬМИ ЛІЛІ КАВАНО

КОРОЛЕВИ «БЕШОК»

— Джеку, це ж твоя матір, — сказав Річард. Його голос захрип від жаху. — Це просто збіг? Це ж неможливо, так?

Джек похитав головою. Ні, не збіг. Слово, на якому затримався його погляд, — звісно ж, КОРОЛЕВА.

— Ходімо, — сказав він Річарду. — Гадаю, ми вже майже прийшли.

Вони вдвох ішли пліч-о-пліч дорогою до Пойнт-Венуті.

Розділ тридцять восьмий
Кінець шляху


1

Поки вони йшли, Джек кидав оцінювальні погляди на похилу фігуру Річарда та його блискуче від поту обличчя. Річард виглядав так, наче тільки неймовірним зусиллям волі змушував себе рухатися вперед. Ще кілька вологих прищів розцвіли на його обличчі.

— З тобою все гаразд, Річі?

— Ні, мені зле. Але я все ще можу йти, Джеку. Тобі не треба мене нести. — Він нахилив голову і понуро побрів уперед. Джек бачив, що друг, який мав так багато спогадів про цю маленьку дивну залізницю, цю маленьку дивну залізничну станцію, страждає від реальності навколо них набагато більше, ніж він сам: іржаві, розбиті рейки, бур’яни, отруйний плющ… і, зрештою, похила будівля, що втратила яскравий колір, який він пам’ятав, будівля, де щось ворушиться в пітьмі.

— Я почуваюся так, ніби моя нога потрапила в якусь ідіотську пастку, — тимчасом сказав Річард, і Джек подумав, що він його чудово розуміє… але йому бракувало глибини Річардового розуміння. Це розуміння перевищувало те, що він міг витримати. З Річарда випалили шматок його дитинства, вивернули нутрощами назовні. Залізниця і мертва станція, що витріщалася на них вибитими вікнами, обернулися для Річарда на жахні пародії самих себе — до того ж уламки минулого розбивалися об те, що він дізнався чи збагнув стосовно свого батька. Усе Річардове життя, так само, як і Джекове, почало підлаштовуватися під схему Територій, і Річард зовсім не був готовий до такої трансформації.


2

Щодо сказаного ним Річарду про Талісман Джек міг заприсягтися, що це щира правда: Талісман знав, що вони наближаються. Джек відчув це, щойно побачив білборд, на якому світилася фотографія його матері; тепер це відчуття стало ще яскравішим і сильнішим. Так, наче за кілька миль звідси прокинувся гігантський звір, і його гарчання змушувало тремтіти землю… чи немовби десь за небокраєм, у стоповерховому будинку, ввімкнули всі лампочки одночасно, і сяйва вистачило, аби затьмарити зорі… або якби хтось увімкнув найбільший у світі магніт, який притягував пряжку Джекового паска, дріб’язок у його кишенях, пломби в зубах. І магніт той не стримається, доки повністю не затягне хлопчика в себе. Це величезне звіряче гарчання, це раптове й різке світіння, магнетичний ефект — усе це набувало резонансу в Джекових грудях. Щось там, щось в околицях Пойнт-Венуті жадало Джека Сойєра, і Джек Сойєр достоту знав, що предмет, який з такою силою кликав його до себе, величезний. Величезний. Жодна маленька річ не могла мати такої сили. Талісман був завбільшки зі слона, такий, як місто.

І Джек запитав у себе, чи зможе він дати раду чомусь настільки великому? Талісман ув’язнили в магічному, зловісному старому готелі; імовірно, не тільки для того, щоб уберегти від лиходіїв, але, можливо, й тому, що впоратися з ним під силу далеко не кожному, байдуже, які в нього наміри. Що, як, замислився Джек, тільки Джейсон і може впоратися із завданням — може дати цьому раду, не нашкодивши ані собі, ані Талісману. Відчуваючи силу і енергію поклику, Джек міг лише сподіватися, що Талісман не виснажить його.

— Ти зрозумієш, Річі. — Джек здивувався, почувши слабкий, тихий голос Річарда. — Так сказав мій батько. Він сказав, що я зрозумію. «Ти зрозумієш, Річі».

— Ага, — сказав Джек, стурбовано позираючи на друга. — Як ти почуваєшся, Річарде?

На додачу до виразок навколо рота, Річард мав іще й багато неприємних червоних плям та пухирів на лобі й скронях. Здавалося, ніби рій комах проник під запалену шкіру. На мить Джек побачив перед собою Річарда Слоута, яким він був того ранку, коли Джек заліз до нього в кімнату через вікно в Нельсон-гаузі, у Школі Тайєра; Річард Слоут із приклеєними до носа окулярами та охайно заправленим в штани светром. Чи повернеться коли-небудь цей нестерпно правильний, упертий хлопчик?

— Я все ще можу йти, — відповів Річард. — Але що це означає? Що такого я міг або повинен був зрозуміти, чи що там ще, в біса…

— У тебе на обличчі з’явилися нові плями, — сказав Джек. — Може, ти хотів би відпочити?

— Ні, — буркнув Річард, і голос його досі звучав, наче з дна каламутного барила. — Мене всього обсипало. Усе свербить. Гадаю, воно з’явилося і на спині.

— Дай-но, я погляну, — сказав Джек.

Річард спинився посеред дороги, слухняний, як собака. Він заплющив очі й дихав ротом. На його лобі та скронях блищали червоні плями. Джек підійшов до нього, задер піджак і поділ брудної синьої, застібнутої на всі ґудзики сорочки. На спині плями були меншими, вони не випиналися і мали не такий страшний вигляд. Вони розповзлися по всій спині: від лопаток до попереку. Малесенькі кліщі.

Річард видихнув з великим сумом.

— Вони є, але все не так погано, — сказав Джек.

— Дякую, — відповів Річард, зітхнувши і похнюпивши голову. Важке сіре небо над їхніми головами, здавалося, могло розчавити землю. Океан бився об скелі далеко біля підніжжя крутого схилу. — Залишилося не більше кількох миль, чесно. Я дійду.

207