Талiсман - Страница 203

203

— Тоді твій батько викупив її.

— Так, гадаю, так і було. Насправді я не знаю. Ми ніколи багато не говорили про те, як він купив цю лінію… чи як він замінив трамвайну колію на залізничну.

«Довелося виконати багато роботи», — подумав Джек. А тоді подумав про копальні й нескінченні запаси рабської сили Морґана з Орріса.

— Я знаю, що він замінив їх, але тільки через те, що в мене була книжка про залізницю. Саме там я прочитав про різницю в ширині. Трамваї їздять десятидюймовими коліями, а тут — шістнадцятидюймова.

Джек став навколішки і справді побачив тоненькі подвійні жолобки всередині залізничної колії — там колись пролягали трамвайні рейки.

— У нього був маленький потяг, — замріяно казав Річард. — Лише локомотив і два вагони. Він їздив на дизельному пальному. Він сміявся з цього й казав, що єдине, що відрізняє чоловіків від хлопчиків, — ціна їхніх іграшок. На пагорбі над Пойнт-Венуті розташувалася стара трамвайна станція. Ми піднімалися туди на взятій напрокат машині, паркувалися й заходили всередину. Я пам’ятаю запах тієї станції — старий, але приємний… сповнений давнього сонячного світла. І потяг стояв там. А мій тато… він казав: «Річарде, завершується посадка до “Табору Готовності”! Ти маєш квиток?». І там був лимонад… або холодний чай… ми сідали в кабіну… часом він брав із собою речі… харчі… і клав їх позаду. А ми сідали попереду… і… і…

Річард тяжко глитнув і притиснув руку до очей.

— І це був чудовий час, — закінчив Річард. — Тільки він і я. Класно було.

Він роззирнувся, і очі його заблищали непролитими слізьми.

— У «Таборі Готовності» було коло для повороту, щоб розвертати потяг, — сказав він. — У ті дні. У давні дні.

Жахливе здушене ридання вирвалося з Річардового горла.

— Річарде…

Джек спробував доторкнутися до нього. Річард відкинув його руку і відступив, витираючи сльози на щоках тильним боком долонь.

— Тоді все було так не по-дорослому, — сказав він, усміхаючись. Намагаючись усміхнутися. — Тоді ніщо не було по-дорослому, правда, Джеку?

— Правда, — відповів Джек і відчув, що й сам плаче.

О, Річарде. Мій любий друже.

— Так, — сказав Річард, усміхаючись. Він роздивлявся ліси, що наповзли на рейки, і витирав сльози брудними руками. — Тоді ніщо не було так по-дорослому. У ті давні дні, коли ми були лише дітьми. Коли ми всі мешкали в Каліфорнії і ще ніхто не мешкав деінде.

Він поглянув на Джека, спробувавши всміхнутися.

— Джеку, допоможи мені, — сказав він. — Здається, моя нога потрапила в якусь дур-дурну пас-пас-тку і я… я…

Тоді Річард упав на коліна, і волосся упало на його втомлене обличчя. Джек сів біля нього і, певно, я можу сказати лише те, що вони втішали одне одного, як тільки могли, але ви, мабуть, знаєте з власного гіркого досвіду, що цього ніколи не буває достатньо.

8

— Тоді паркан був зовсім новеньким, — сказав Річард, коли знову відновив здатність розмовляти. Вони продовжували йти колією. На високому кремезному дубі виспівувала східна дрімлюга. Запах солі в повітрі ставав інтенсивнішим. — Я пам’ятаю це. І вивіску «ТАБІР ГОТОВНОСТІ» — ось що там було написано. Там була смуга перешкод, мотузки для лазіння, а також інші мотузки, за які ти чіплявся, а тоді гойдався над великими калюжами. Це скидалося на табір для новобранців у фільмі про моряків під час Другої світової війни. От тільки хлопці, що використовували ці снаряди, не дуже скидалися на моряків. Всі вони були товстими і однаково вбраними — у сірі спортивні костюми з написом на грудях «ТАБІР ГОТОВНОСТІ», що надрукований дрібними літерами, та червоним кантом на штанах. Вони всі мали такий вигляд, ніби щомиті в них може трапитися серцевий напад або удар. Або те й інше водночас. Часом ми лишалися на ніч. А декілька разів навіть зоставалися на весь вік-енд. Але не в залізному хліві — то було для типів, які платили за можливість набути форми.

— Якщо вони робили саме це.

— Ага, справді. Якщо вони робили саме це. Ну, а ми зупинялися у великому наметі і ночували в спальних мішках. Це було чудово. — І знову Річард сумно всміхнувся. — Але ти маєш рацію, Джеку. Не всі хлопці, що вешталися там, скидалися на бізнесменів, які прагнуть стати стрункішими. Інші…

— І як щодо інших? — спокійно запитав Джек.

— Дехто з них — більшість із них — походили на тих волохатих істот в іншому світі, — тихо відповів Річард, і Джекові довелося прислухатися, щоб почути його слова. — Во́вки. Тобто вони скидалися на звичайних людей, але не дуже. Вони здавалися… грубими. Розумієш?

Джек кивнув. Він розумів.

— Пригадую, що мені було трохи страшно зазирати їм у вічі. Час від часу в них виблискували дивні спалахи… ніби мозок горів. А деякі інші… — Осяяння читалося в Річардових очах. — Деякі інші мали вигляд заступника баскетбольного тренера, про якого я тобі розповідав. Того, що носив шкіряну куртку і палив.

— Річарде, чи далеко до Пойнт-Венуті?

— Я точно не знаю. Та ми діставалися туди за кілька годин, а потяг ніколи не їхав надто швидко. На технічній швидкості, але не більше. Загалом від «ТАБОРУ ГОТОВНОСТІ» — лише якихось двадцять миль. Можливо, трішки менше.

— Тож зараз ми за п’ятнадцять або трохи менше миль від нього. Від…

(від Талісмана.)

— Так. Справді.

Коли день хилився до вечора, Джек поглянув угору. Немовби демонструючи, що їхнє жалюгідне становище було ще недостатньо нікчемним, сонце сховалося за хмари. Здавалося, що температура впала на десять градусів, а день посірів. Дрімлюга замовкла.

203