Талiсман - Страница 200

200

Він обрав швидку ходу, і не лише для того, щоб вони встигли забратися геть, перш ніж приїдуть копи з пожежниками. Швидкість гарантувала Річардове мовчання. Він докладав надто багато зусиль, щоб іще й розмовляти… або ставити запитання.

Вони вже пройшли приблизно дві милі, і Джек привітав себе з тим, як йому вдається за допомогою хитрощів уникати розмови, коли Річард гукнув тонким свистячим голосом:

— Гей, Джеку…

Джек повернувся саме вчасно, щоб побачити, як Річард, що трохи відстав, упав уперед. Плями вкрили його білосніжну шкіру, наче родимки. Джек ледь устиг упіймати його. Річард важив не більше за паперову сумку.

— О Боже, Річарде!

— Усе було гаразд ще секунду чи дві тому, — сказав Річард так само тихо й зі свистом. Він дихав швидко й сухо. Очі наполовину заплющилися. Джек бачив лише білки та крихітні дуги блакитної райдужної оболонки. — Просто… знепритомнів. Вибач.

Позаду пролунав ще один гучний, рвучкий вибух, а за ним — тріскучий дощ з уламків, що вкрив бляшаний дах металевого хліва. Джек зиркнув туди, а тоді тривожно подивився вперед, на колію.

— Зможеш триматися за мене? Я понесу тебе на спині. — «Тінь Вовка», — подумалося йому.

— Я зможу триматися.

— Якщо не можеш, так і скажи.

— Джеку, — сказав Річард жвавою інтонацією старого доброго буркотливого Річарда. — Якби я не міг триматися, то так би і сказав.

Джек поставив Річарда на ноги. Той стояв, хитаючись. І здавалося, що варто дмухнути на друга, як він знову впаде. Джек повернувся і сів навпочіпки, примостивши підошви черевиків на зогнилу шпалу. Він склав руки, мов стремена, а Річард обхопив Джека за шию. Джек підвівся і рушив уздовж залізниці швидким кроком, мало не бігом. Нести Річарда було зовсім не важко і не лише через те, що друг втратив вагу. Джек витягував пивні барила, носив ящики, обривав яблука. Тривалий час він витягував камені з Дальнього Поля Сонячного Ґарднера — можеш сказати «алілуя». Це все зміцнило його. Але гарт цей увійшов глибше у внутрішнє єство Джека, ніж проста і бездумна фізкультура. І справа була не лише в набутій навичці стрибати між світами, мов акробат, коли той, інший, світ, яким би чудовим не був, стирався з нього, наче свіжа фарба. Джек невиразно усвідомлював, що він намагається зробити щось більше, ніж просто врятувати мамине життя, що він від самого початку намагався зробити щось значно важливіше. Він намагався зробити добру справу, і тепер нечітко усвідомлював, що такі божевільні зачини обов’язково мають загартовувати.

Він і справді побіг.

— Якщо через тебе мене знудить, — мовив Річард, і голос його відлунював у Джекових кроках, — я виблюю тобі на голову.

— Я знаю, що можу покластися на тебе, друже Річі, — видихнув Джек, усміхаючись.

— Я почуваюся… надзвичайно тупо тут. Наче живі ходунці на пружинах.

— Можливо, ти саме такий вигляд і маєш, друзяко.

— Не… називай мене друзякою, — прошепотів Річард, і Джек усміхнувся ще ширше. А тоді подумав: «Ох ти ж поганець, Річарде, живи вічно».

4

— Я знав того чоловіка, — прошепотів Річард Джекові згори.

Сказане вразило Джека і вирвало з напівсну. Він посадив Річарда на спину десять хвилин тому, і вони пройшли ще з милю, але навколо досі не було жодних ознак цивілізації. Тільки колії та солоний запах у повітрі.

«Колії, — запитував себе Джек. — Чи йдуть вони туди, куди я думаю?»

— Якого чоловіка?

— Чоловіка з батогом і пістолетом. Я знав його. Бачив вряди-годи.

— Коли? — видихнув Джек.

— Дуже давно. Ще коли я був малюком, — відповів Річард, а тоді знехотя додав: — Приблизно тоді, коли мені… наснився той дивний сон у шафі. — Він змовк. — От тільки то, певно, був не сон, так?

— Гадаю, не сон.

— Так. Той чоловік із батогом — батько Руеля?

— А як ти гадаєш?

— Саме так, — похмуро відповів Річард. — Так і було.

Джек зупинився.

— Річарде, ти знаєш, куди веде ця колія?

— Ти і сам знаєш, куди вона веде, — з дивною, порожньою ясністю відповів Річард.

— Ага, гадаю, я знаю. Але я хочу почути, що це скажеш ти. — Джек хвильку помовчав. — Гадаю, мені потрібно почути, як це скажеш ти. Куди вона веде?

— Вона веде в містечко під назвою Пойнт-Венуті, — відповів Річард, і здавалося, він ось-ось розплачеться. — Там є великий готель. Не знаю, чи ти шукаєш саме це місце, чи ні, але, певно, це.

— Так і є, — сказав Джек.

Він рушив далі, підтримуючи ноги Річарда руками. Біль у спині дужчав, і хлопчик ішов за коліями, що приведуть його — їх обох — до місця, у якому може ховатися порятунок для його матері.

5

Доки вони йшли, Річард говорив. Він не одразу підійшов до питання батькової причетності до всього цього божевілля, але вже почав наближатися.

— Я знав цього чоловіка раніше, — заговорив Річард. — Я впевнений, що знав. Він приходив до будинку. І завжди через чорний вхід. Він ніколи не дзвонив і не стукав. А радше… скрібся у двері. У мене від того сироти виступали на тілі. Я так його боявся, що мало не пудив у штани. Він був високий — ну, звісно, усі дорослі чоловіки видаються дітям високими, але цей тип був дуже високий — і з білявим волоссям. Він майже весь час носив темні окуляри. А іноді сонцезахисні окуляри із дзеркальними лінзами. Коли я прочитав історію про нього в «Сандей репорт», то збагнув, що десь його вже бачив раніше. Увечері, коли показували той сюжет, батько був нагорі й працював з документами. Я сидів перед телевізором, а коли тато зайшов і побачив, що показують, то мало не впустив келих, який тримав у руках. Тоді він перемкнув канал на той, де повторювали «Зоряний шлях».

200