Талiсман - Страница 197

К оглавлению

197

Він засунув руку в кишеню. Монета в його руці скидалася на шматок руди — Джек затис її в кулаці і відчув, як ним прокотилася потужна енергія. Руель також це відчув. Тріумфальне рохкання і пускання слини обернулося на перелякане нявчання. Він спробував відступити, його єдине око скажено оберталося.

Джек витягнув монету. В його руці вона сяяла червоногарячим полум’ям. Він добре відчував жар, який не обпікав його. Профіль королеви блищав, наче сонце.

— Заради неї, ти, гидотний, недоношений виплодку, — закричав Джек, — згинь з лиця землі. — Він розтулив кулак і притис руку до Руелевого лоба.

Руель та його батько одночасно закричали: Озмонд — тенором, що переходив у сопрано, Руель — гучним комашиним басом. Монета впірнула в лоб Руеля, як розпечена кочерга в діжку з олією. Огидна, темна рідина кольору надто міцного чаю потекла з Руелевої голови на зап’ясток Джека. Гаряча рідина з безліччю крихітних хробачків у ній, які скручувалися і тремтіли на шкірі Джека. Він відчував їхні укуси, але все одно ще сильніше притиснув два пальці правої руки, ще глибше засовуючи монету в череп монстра.

— Згинь з лиця Землі, виродку! Іменем королеви та іменем її сина, згинь з лиця Землі!

Воно горлало і скавчало; Озмонд горлав і скавчав разом із ним. Підкріплення зупинилося і тупцяло на місці в Озмонда за спиною, обличчя монстрів повнилися забобонним жахом. Їм здавалося, що Джек виріс, здавалося, що він випромінює яскраве світло. Руель смикнувся. Іще раз забулькав. Чорна юшка, що лилася з його голови, стала жовтою. Останній хробак, довгий і огидно білий, виповз із пропаленої монетою діри і хлюпнувся на підлогу кабіни. Джек наступив на нього п’ятою, і черв’як розбризкався врізнобіч. Руель сповз униз мокрою купою.

Обмежене частоколом запорошене подвір’я пронизав настільки гучний крик болю і люті, що Джек справді повірив, ніби його череп ось-ось лусне. Річард, затуливши голову руками, скрутився в позі ембріона.

Озмонд волав. Він випустив на землю свій батіг і пістолет-кулемет.

— Ох, виродку! — кричав він, трясучи кулаками в бік Джека. — Поглянь, що ти накоїв. Ох, виродку, поганий хлопчисько! Ненавиджу тебе, навіки-віків ненавиджу! Ох, самозваний виродку! Я вб’ю тебе! Морґан вб’є тебе! Ох, мій любий, єдиний синочку! ВИРОДОК! МОРҐАН ВБ’Є ТЕБЕ ЗА ТЕ, ЩО ТИ НАКОЇВ! МОРҐАН…

Інші пошепки підхопили цей крик, нагадуючи Джеку хлопчиків із «Дому Сонця»: «Ви можете сказати: “Алілуя”?»

А тоді запала тиша, бо з’явився новий звук.

Подумки Джек миттю перенісся в той приємний день, коли він зустрів Вовка, коли вони сиділи біля річки, спостерігали, як худоба пасеться і п’є воду, а перевертень розповідав про свою родину. Усе було чудо… справді чудово, аж доки не з’явився Морґан. І зараз Морґан збирався з’явитися знову — не перенестися, а пробити собі шлях крізь світи сюди.

— Морґан! Це…

— …Морґан, Володар…

— Лорд Орріса…

— Морґан… Морґан… Морґан…

Звук матерії, що рветься, зростав і зростав. Вóвки попадали в пилюку. Озмонд танцював хвацьку джигу, його чорні чоботи топтали сирицеві пасма батога із залізними наконечниками.

— Поганий хлопчисько! Бридкий хлопчисько! Зараз ти за все заплатиш! Морґан іде! Морґан іде!

Повітря за двадцять футів праворуч від Озмонда почало тремтіти і каламутитися, наче над увімкненим сміттєспалювачем. Джек роззирнувся, помітив Річарда, що скрутився калачиком на постілці посеред автоматів, магазинів та гранат, як маленький хлопчик, що заснув, граючись у війну. От тільки Річард не спав, Джек знав, що це була гра, і якщо Річард побачить, як батько проходить крізь розрив між світами — Джек дуже боявся цього — то він збожеволіє.

Джек упав біля друга і міцно обхопив його руками. Тріск матерії, яку роздирали на шмаття, зростав, і раптом почувся голос Морґана, що ревів, скаженіючи від люті.

— Що потяг робить тут ЗАРАЗ, телепні?

Джек почув вереск Озмонда.

— Самозваний виродок убив мого сина!

— Ну ось і все, Річі! — прошепотів Джек і ще міцніше обхопив худе тіло Річарда. — Час стрибати з корабля.

Джек заплющив очі, зосередився… і в мить, коли вони переносилися, відчув різке запаморочення.

Розділ тридцять сьомий
Річард пригадує


1

У Джека виникло відчуття, ніби він котився кудись убік, а потім униз. Неначе між двома світами був короткий виїзд. З туманної порожнечі долинав глухий крик Озмонда:

— Погані! Усі хлопці. Аксіома! Усі хлопці! Брудні! Брудні!

На мить вони зависли в розрідженому повітрі. Річард закричав. Джек приземлився на одне плече. Голова Річарда підскочила в нього на грудях. Джек не розплющував очі, а просто лежав на землі, обіймаючи Річарда. Слухав і вдихав.

Тиша. Не абсолютна і безумовна, але простора — її обшир визначався співами двох чи трьох пташок. Повітря було свіжим і прозорим… І пахло добре… але не так добре, як світ міг би пахнути на Територіях. Навіть тут — де б це тут не було — Джек відчував слабкий, але всюдисущий запах. Таким чином запах машинного мастила в’їдається в бетонну підлогу гаражів на автозаправках. То був запах юрби, що заводила величезну кількість двигунів і забруднила всю атмосферу. Його нюх набув особливої чутливості, тому Джек міг відчувати цей сморід навіть тут, де і близько не було машин.

— Джеку? З нами все гаразд?

— Так, — відповів Джек, а тоді розплющив очі, щоб переконатися, що каже правду.

Перше, що він побачив, налякало його: може, через гарячкову потребу вирватися звідти, втекти до Морґанового прибуття, він переніс їх не на Американські Території, а просто перекинув вперед у часі. Здавалося, ніби це саме місце, але старіше й покинуте. Ніби минуло століття чи два. Потяг досі стояв на коліях, і вигляд у нього не змінився. От тільки змінилося все решта. Колії, що перетинали порослий бур’янами двір і прямували бозна-куди, постаріли і заіржавіли. Шпали зносилися і погнили, а між ними поросли розкішні бур’яни.

197