Талiсман - Страница 186

186

Обабіч колії на багато миль простягалася червона земля, поцяткована то там, то там клаптиками кислотно-жовтої трави — яскравої, як сеча або свіжа фарба. Якби не огидна барва довгої трави, ті клаптики землі скидалися б на оази біля маленького круглого озерця. Вода була чорною, і на її поверхні плавали нафтові плями. Навіть густіші за воду, яка і сама була масною та отруйною. Друга з псевдооаз, повз яку проїжджав потяг, ледаче побрижилася, і Джек із жахом подумав, що чорна вода була живою — ще одне закатоване створіння, як і дерева, яких Джек не хотів більше бачити. Тоді він ураз побачив, як щось розриває поверхню густої рідини. З’явилася чорна спина (а може, бік), що перевернулася в повітрі, перш ніж розтулився великий ненажерливий рот і вихопив щось із нізвідки… Переплетіння луски могло би виблискувати на сонці, якби істоту не знебарвила вода… «Оце так! — подумав Джек. — Невже це була риба?» Йому здалося, що те створіння було не менше ніж двадцять футів завдовжки — завелике, як на таке маленьке озерце. Довгий хвіст скаламутив воду за мить до того, як велетенська тварюка повернулася назад, на найбільшу глибину озерця.

Джек пильно поглянув на небокрай, уявляючи, що на мить з-за нього визирнули круглі обриси голови. І тоді він пережив ще один шок миттєвого усвідомлення, подібний до того, який йому подарувало Лохнеське чудовисько. Заради Бога, як же голова може визирати з-за горизонту?

Тоді він нарешті збагнув, що небокрай — це не справжній небокрай. Він жахливо недооцінив розміри Заклятих Земель, вважаючи їхніми територіями лише те, що перебувало в полі його зору. Коли сонце знову рушило у свою мандрівку небесним схилом, він зрештою зрозумів, що перебував у велетенській долині, і в далині обабіч нього лежав зовсім не край світу, а скелясті вершини пасма пагорбів. Будь-хто чи будь-що могло стежити за ним, заховавшись за навколишніми згірками. Він пригадав людиноподібну істоту з крокодилячим хвостом, що прослизнула за ріг невеличкого хліва. Чи могла вона переслідувати Джека всю ніч, чекаючи, що той засне?

Потяг торохтів моторошною долиною, і його повільна швидкість доводила до сказу. Джек повернувся в кабіну, і на мить страх і напруга цілком подолали його втому. Затуливши очі рукою, Річард і далі спав. Будь-хто, будь-що може переслідувати їх, вичікуючи на момент.

Повільний потаємний рух ліворуч змусив Джека затамувати подих. Широкий, слизький рух… Джеку примарилося з півдюжини людей-крокодилів, що сповзали до нього з-за пагорбів, тому він заслонив очі долонею від сонця і глянув туди, де, як йому здавалося, він бачив їх. Скелі вкривав усе той самий червоний порохнявий ґрунт. Між ними звивалася доріжка, що велася через гребінь пагорба в просвіток між високими скелями. Те, що рухалося між скелями, зовсім не скидалося на людський силует. Це була змія — принаймні так подумав Джек… Істота заповзла на потаємну частину доріжки, і Джек бачив лише, як блискуче велетенське тіло рептилії зникло між скелями. Шкіра істоти була на диво брижатою, а також, імовірно, попеченою — за мить до її зникнення Джек помітив на боку рвані чорні дірки… Джек витягнув шию, щоб побачити місце, звідки має з’явитися істота, і за кілька секунд перед його зором розгорнулося жаске видиво: до нього повернулася голова гігантського черв’яка, на чверть занурена в пил. Очі були заволочені плівкою, але голова належала черв’яку.

З-під скелі вилізла інша тварина з важкою головою і тілом, що волочилося по землі. І коли велетенська голова черв’яка кинулася на жертву, Джек побачив, що це був один із собак-мутантів. Черв’як роззявив рота, ніби то було вічко вуличної поштової скриньки, й охайно заковтнув відчайдушного недособаку. Джек чітко почув хрускіт кісток. Собаче гавкання затихло. Велетенський черв’як проковтнув собаку так легко, ніби той був пігулкою. Тепер перед жахливим черв’яком простяглася одна з чорних смуг, залишених вогняною кулею. І Джек побачив, як довга істота занурювалася в пил, наче круїзний лайнер, що зникає під водою. Почвара, вочевидь, розуміла, що сліди вогняних куль можуть завдати їй шкоди, а оскільки вона схожа на черв’яка, то їй простіше було вирити тунель. Джек бачив, як бридка істота геть зникає в червоній пилюці. А тоді очі хлопчика тривожно поглянули на довгий червоний схил, поцяткований латками яскраво-жовтої трави, і запитав себе, де ж почвара вилізе на поверхню наступного разу.

Коли Джек принаймні частково пересвідчився, що черв’як не збирався проковтнути потяг, він знову почав розглядати пасмо пагорбів.

7

Коли Річард прокинувся пізно по обіді, Джек побачив:

принаймні одну голову, що точно визирала з-за скелястого хребта, ще дві смертельні вогняні кулі, що, підстрибуючи, промчали повз нього, безголовий скелет, який, на перший погляд, належав великому кролику, але за ретельнішого огляду нагадував людське немовля. Кістки виблискували на сонці й лежали біля залізної дороги. А зовсім поруч були:

круглий блискучий дитячий череп, який наполовину занурився в пил; певно, він належав тій самій дитині;

зграя собак із великими головами, вражених радіацією ще більше, ніж побачені раніше їхні родичі. Вони жалюгідно повзли за потягом і ковтали слину від голоду;

три дерев’яні хижі — людські помешкання, — зведені на підпорах у пилюці, які свідчили про те, що десь на цьому смердючому отруйному пустирі, що називався Заклятими Землями, мешкають і полюють інші люди;

маленька, з голою, без пір’я шкірою пташка з — оце вже відлуння справжніх Територій — бородатою мавпячою мордочкою і чітко окресленими пальцями, що росли на кінчиках крил;

186