Талiсман - Страница 159

К оглавлению

159

— Сумніваюся, більшість зараз навчається. А що?

«Я хочу знати, що відбувається навколо. — Але думку цю Джек не озвучив. — Привабливі пожежки, чудові землетрусики — свідчення того, що вони перетинають межі реальностей. Щоб дістатися до мене. До нас».

— Хочеться вийти з чотирьох стін, друзяко Річарде. — І Джек пішов за Річардом у коридор зі світло-зеленими стінами.

Розділ тридцять перший
«Тайєр» котиться в пекло


1

Джек першим відчув зміну і збагнув, що трапилося. І трапилося це ще раніше; доки Річарда не було, він уже налаштувався на це.

Змовкла криклива геві-метал пісня «Вампірське тату» гурту «Блю Ойстер Калт». Телевізор у кімнаті відпочинку, де замість новин тріскотіла чергова серія «Героїв Гоґана», вимкнувся.

Річард повернувся до Джека і розтулив рот, щоб щось сказати.

— Не до вподоби це мені, Ґрідлі, — першим висловився Джек. — Змовкли тамтами аборигенів. Надто вже спокійно.

— Ги-ги, — слабко відповів Річард.

— Річарде, можна я в тебе щось запитаю?

— Так, звісно.

— Тобі страшно?

На обличчі Річарда було написано, що понад усе на світі він би хотів відповісти: «Ні, звісно ж, ні — цієї вечірньої пори в околицях Нельсон-гауза завжди так спокійно». На жаль, Річард був у принципі не здатним збрехати. Старий добрий Річард. Джек відчув приплив ніжності.

— Так, — відповів Річард. — Мені трохи страшно.

— Можна я ще дещо запитаю?

— Гадаю, так.

— Чому ми обидва говоримо пошепки?

Річард довго дивився на нього і мовчав. А тоді рушив далі зеленим коридором. В іншому коридорі були і зачинені, і відчинені двері. Джек відчув знайомий запах, що сочився крізь прочинені двері кімнати № 4, і настіж відчинив двері напруженими пальцями.

— І хто з них нарик? — запитав Джек.

— Що? — невпевнено уточнив Річард.

Джек гучно потягнув носом повітря.

— Відчуваєш запах?

Річард відступив і оглянув кімнату. Обидві настільні лампи світилися. На одному зі столів лежав розгорнутий підручник з історії, а на іншому — випуск «Геві-метал». Стіни прикрашали постери: Коста-дель-Соль, Фродо й Сем, що лізуть крізь потріскані і задимлені рівнини Мордору до замку Саурона, Едді ван Гален. На розгорнутому номері «Геві-металу» лежали навушники, у яких тихо потріскувала музика.

— Якщо тебе можуть вигнати за те, що ти дозволив другу поспати під твоїм ліжком, то навряд чи на них просто нагримають за куріння трави, правда? — запитав Джек.

— Звісно ж, за таке виключають зі школи, — Річард дивився на косяк, наче загіпнотизований, і Джек подумав, що вигляд у друга зараз збентежений і вражений, як ніколи. Той не дивувався так, навіть коли Джек показав йому опіки, що гоїлися між пальцями.

— Нельсон-гауз порожній, — сказав Джек.

— Не будь смішним! — різко відповів Річард.

— І все ж так і є. — Джек жестом показав на коридор. — Ми єдині, хто лишився. І без шуму ти ніяк не виведеш понад тридцять хлопців із гуртожитку. Вони не просто пішли — вони зникли.

— Певно, на Території.

— Не знаю, — сказав Джек. — Певно, вони досі десь тут, але трохи на іншому рівні. Певно, вони там. Може, у Клівленді. Але точно не там, де ми.

— Зачини двері, — різко сказав Річард, і коли Джек швидко не зробив цього, він сам їх зачинив.

— Ти хочеш викинути…

— Не хочу навіть торкатися цього, — відповів Річард. — Знаєш, я маю донести на них обох містерові Гейвуду.

— Ти справді це зробиш? — вражено запитав Джек.

Річард виглядав засмученим.

— Ні… ймовірно, ні, — сказав він. — Але мені це не подобається.

— Не впорядковано, — сказав Джек.

— Так. — З-за лінз на Джека зиркнули Річардові очі, у яких читалося, що саме так і є, він має зарубати це собі на носі, і якщо йому це не до вподоби, то доведеться потерпіти. Він знову оглянув коридор. — Я хочу дізнатися, що тут відбувається, — сказав він. — І, повір мені, я точно дізнаюся.

«Це може виявитися значно небезпечнішим для твого здоров’я, ніж марихуана, друже Річі», — подумав Джек і рушив за товаришем.


2

Вони стояли в кімнаті відпочинку й роззиралися довкола. Джек показав на двір. В останніх променях присмеркового світла Джек побачив гурт хлопців, що зібралися навколо зеленувато-бронзової статуї засновника Тайєра.

— Вони палять! — люто закричав Річард. — Просто у дворі, вони палять!

Джек одразу подумав про запах трави в коридорі Річарда.

— Так, вони палять, — сказав він Річарду, — і вочевидь не ті цигарки, що виготовляються на тютюновому заводі.

Джек люто постукав кісточками пальців по склу. Джек бачив, що його друг забув навіть про дивно спорожнілий гуртожиток. Забув він і про замісника тренера в шкіряній куртці, що смалив цигарки одна за одною, і про те, що в Джека було, як він гадав, якесь психічне відхилення. Той вираз лютої пристойності на Річардовому обличчі казав: «Коли гурт хлопців стоїть собі ось так, курить косяки на відстані витягнутої руки до статуї засновника цієї школи, то здається, ніби хтось втирає мені, буцімто земля плоска, прості числа іноді можна ділити на два або щось іще, не менш смішне».

Серце Джека сповнилося жалістю до друга, але водночас і захопленням від такої реакції та навіть ексцентричного ставлення до шкільних знайомців. Він знову запитав себе, чи зможе Річард витримати ті шокуючі явища, що можуть трапитися їм на шляху.

— Річарде, ті хлопці — вони ж не з «Тайєра», правда?

— О Боже, вони точно здуріли, Джеку. Це старшокласники. Я впізнаю кожного з них. Пацан, що носить ідіотський шкіряний авіаційний капелюх, — Норрінгтон. Той, у зелених спортивних штанях, — Баклі. Бачу Ґарсона, Літтлфілда… а той, із шарфом, — Етерідж, — завершив він.

159