Талiсман - Страница 156

156

— Що на обід? — запитав Джек.

— Тобі пощастило. Смажена курка — одна з небагатьох запропонованих тут страв, яка не змушує тебе жаліти тварину, що померла, щоб стати частиною харчового ланцюга.

Він простягнув засмальцьовану серветку Джекові. Чотири товстих, добре змащених олією шматочки курки пахли неймовірно смачно і соковито. Джек накинувся на них.

— І відколи це ти їси з рохканням? — Річард підтягнув окуляри на носі й умостився на вузьке ліжко. Під твідовим піджаком він носив візерунчатий коричневий светр з V-подібним вирізом, заправленим у пояс штанів.

Джек пережив мить ніяковості, запитуючи себе, чи взагалі можливо говорити про Території з людиною, застібнутою на всі ґудзики до такої міри, що навіть светр заправляє в штани.

— Востаннє я їв, — м’яко почав він, — вчора, під обід. Тож я трохи голодний, Річарде. Дякую, що приніс мені курку. Вона чудова. Це найсмачніша курка, яку я їв. Ти класний хлопець, Річарде, раз наважився ризикнути навчанням.

— Гадаєш, це все жарти, так? — Річард, насупившись, обсмикнув светр. — Якщо хто-небудь знайде тебе тут, мене, імовірно, виженуть. Тож нема чого дуркувати. Ми маємо визначити, яким чином ти повернешся назад до Нью-Гемпшира.

Мить мовчання. Заспокійливий погляд Джека. Колючий — Річарда.

— Річарде, я знаю, що ти хочеш, аби я пояснив, що роблю, — сказав Джек із набитим куркою ротом, — і повір мені, це буде непросто.

— А знаєш, ти виглядаєш якось інакше, — сказав Річард. — Виглядаєш… старшим. Але це не все. Ти змінився.

— Я знаю, що змінився. Ти б теж трохи змінився, якби був зі мною з вересня. — Джек посміхнувся, дивлячись на набурмосеного Річарда, вбраного, як хороший хлопчик, і зрозумів, що ніколи не зможе розповісти Річарду про його батька. Він просто не здатен зробити це. Якщо перебіг подій сам відкриє йому правду — нехай. Але сам Джек не мав серця вбивці, потрібного для такого жорстокого оприлюдення.

Друг продовжував супитися, очікуючи на початок історії. Можливо, щоб відтягнути момент, коли йому доведеться переконувати раціонального Річарда повірити в неможливе, Джек запитав:

— Хлопець із сусідньої кімнати покидає школу? З вулиці я бачив валізи на його ліжку.

— Ну що ж, це цікаво, — сказав Річард. — Тобто цікаво у світлі того, що ти сказав. Він їде, точніше, уже поїхав. Гадаю, хтось має приїхати по його речі. Одному Богу відомо, що ти зараз про все це навигадуєш, але хлопець із сусідньої кімнати — Руель Ґарднер. Син того священика, який керував будинком, з якого, за твоїми словами, ти втік. — Річард проігнорував той факт, що Джек закашлявся. — Скажімо так, загалом Руель був нормальним сусідом, але ніхто особливо не шкодуватиме, що він поїхав. Коли виринула та історія, що в місці, де керував його батько, помирали діти, він отримав телеграму з наказом залишити «Тайєр».

Джекові нарешті вдалося проковтнути шматок курки, що намагався задушити його.

— Син Сонячного Ґарднера? У того типа був син? І він був тут?

— Він прибув на початку семестру, — просто сказав Річард. — Це те, що я намагався тобі сказати раніше.

Раптом Школа Тайєра почала випромінювати для Джека загрозу, хіба тільки Річард навряд чи зможе зрозуміти це.

— Яким він був?

— Садистом, — відповів Річард. — Часом з я чув з Руелєвої кімнати справді дивні звуки. А якось я побачив у смітнику на задньому дворі мертвого кота без очей і вух. І коли бачиш його, то розумієш, що він належить до людей, які могли б катувати кота. І від нього наче тхнуло згірклою «англійською шкірою». — На добре вивірену мить Річард змовк, а тоді запитав: — Ти справді був у «Домі Сонця»?

— Тридцять днів. Це було пекло або ж його околиці. — Він вдихнув, дивлячись на Річардове досі насуплене, але хоча б наполовину переконане обличчя. — Тобі складно буде зрозуміти це, Річарде, знаю, але хлопець, що був зі мною, — вовкулака. І якби його не вбили, коли він рятував моє життя, то він би прийшов сюди зі мною.

— Вовкулака. З волоссям на долонях. Обертається на кровожерливу почвару щоразу, як Місяць уповні. — Річард замріяно роззирався маленькою кімнатою.

Джек дочекався, доки погляд Річарда повернеться до нього.

— Хочеш знати, що я роблю? Хочеш, я розкажу тобі, чому їду автостопом через усю країну?

— Якщо не розкажеш, я закричу, — сказав Річард.

— Гаразд, — сказав Джек. — Я намагаюся врятувати життя моєї матері. — Варто було вимовити це, як слова виповнили рот дивною ясністю.

— І як же ти, в біса, збираєшся це робити? — вибухнув Річард. — У твоєї матері, певно, рак. Як пояснював тобі мій батько, їй потрібні лікарі й наука… а ти рушив у мандри? Джеку, що ти збираєшся використовувати, щоб урятувати матір? Магію?

У Джека запекли очі.

— Ти правильно все зрозумів, друже Річарде. — Він звів руку й притиснув тканину на згині ліктя до вологих очей.

— Ну ж бо, заспокойся, ну, правда ж… — казав Річард, гарячково обсмикуючи светр. — Не плач, Джеку, ну, будь ласка, я знаю, що це жахливо, я не мав на увазі… це просто… — Річард швидко і безшумно перетнув кімнату і тепер незграбно плескав Джека по руці й плечу.

— Усе гаразд, — сказав Джек і опустив руку. — Це не якась божевільна фантазія, Річарде, і байдуже, як воно виглядає для тебе. — Він сів рівно. — Батько називав мене Джеком-Мандрівником, і літній чоловік на пляжі Аркадії теж. — Джек сподівався, що Річардове співчуття прочинило йому двері всередину. Коли він глянув другові в обличчя, то зрозумів, що це правда. Річард виглядав ніжним, стурбованим і щирим.

156