Талiсман - Страница 154

154

— Так, сер, — сказав Джек і швидко повернув у напрямку, вказаному старшим учнем.

— Ти вже спізнився щонайменше на сім хвилин! — волав на нього Етерідж, і Джек перейшов на біг підтюпцем. — Бігом, я сказав! — І Джек полетів.

Коли він почав спускатися зі схилу (Джек сподівався, що рухався в правильному напрямку; принаймні Етерідж дивився саме сюди), то побачив довгу чорну машину — лімузин — яка саме проїжджала крізь центральні ворота, повільно рухалася довгою під’їзною доріжкою до двору. І Джекові спало на думку, що хто б не сидів за тонованими вікнами лімузина, це точно був не хтось із батьків тайєрських старшокласників.

Довга чорна машина до нахабства довго рухалася вперед. «Ні, — подумав Джек. — Це я себе накручую».

Але він досі не міг ворухнутися. Хлопчик бачив, як лімузин заїхав в глиб двору і зупинився. Його двигун досі гуркотів. Великий темношкірий шофер із плечима фулбека підвівся з переднього сидіння і відчинив задні пасажирські двері. Звідти із зусиллям вийшов літній сивий чоловік, чужинець. Він носив чорне пальто, під яким виднілися бездоганна біла сорочка та темна краватка. Чоловік кивнув водієві і рушив у напрямку головної будівлі. Він навіть не глянув на Джека. Водій старанно витягнув шию і поглянув угору, ніби намагався визначити, йтиме дощ чи ні. Джек відступив назад і спостерігав, доки старий не піднявся сходами до Тайєр-голу. Водій продовжував ретельно обстежувати небо. Джек відступав від доріжки, аж доки не сховався за стіною будівлі, а тоді розвернувся і побіг.

Нельсон-гауз — триповерхова споруда по інший бік чотирикутника. Крізь два вікна на цокольному поверсі Джек побачив приблизно дюжину старшокласників, що насолоджувалися своїми привілеями: читали, розвалившись на диванах; ледаче грали в карти за журнальним столиком; інші без особливого ентузіазму витріщалися на те, що, певно, було телевізором, який стояв нижче від рівня вікон.

Десь далі по схилу ляснули невидимі двері, і Джек краєм ока побачив високого білявого старшокласника, Етеріджа, що повертався у свій гуртожиток після того, як розібрався зі злочинами першачків.

Джек пройшов повз передню частину будівлі, й холодний порив вітру вдарив хлопчика, щойно він дійшов до бокової стіни. За рогом були вузькі двері з табличкою (цього разу — дерев’яною, з написом чорними готичними літерами), у якій повідомлялося: «ПІД’ЇЗД 5». До наступної стіни простягнувся ряд вікон.

І ось коли Джек дійшов до третього вікна, то відчув полегшення. Усередині рівно сидів замотаний хустинкою на шиї Річард Слоут. Окуляри щільно прилипли до його носа. Руки трішки замастилися чорнилом, а сам приятель захоплено читав якусь товстезну книженцію. Він сидів боком до Джека і, перш ніж постукати у вікно, Джек устиг добре роздивитися такий до болю знайомий профіль Річарда. Річард підвів голову, відірвавшись від книжки. Він ошелешено роззирався, водночас здивований і наляканий несподіваним шумом.

— Річарде, — м’яко покликав Джек, і винагородою йому було абсолютно вражене обличчя друга, що повернулося до нього. Від здивування Річард скидався на пришелепка.

— Відчини вікно, — сказав Джек, вимовляючи слова з особливою ретельністю, щоб приятель міг прочитати їх по губах.

Річард підвівся з-за столу, усе ще загальмовано рухаючись від несподіванки. Коли він дійшов до вікна і поклав руки на раму, то суворо глянув на Джека — і той прочитав у цьому короткому критичному погляді невдоволення його брудним обличчям, немитим довгим волоссям, несподіваною з’явою і багато чим іще. А на що ти взагалі сподівався? Зрештою він підняв шибку.

— Гаразд, — сказав Річард. — Та більшість людей користуються дверима.

— Чарівно, — сказав Джек, майже сміючись. — Коли я стану таким, як більшість людей, то, гадаю, теж так робитиму. Відійди, добре?

Так, наче його схопили на гарячому, Річард відступив на декілька кроків назад. Джек підтягнувся до підвіконня і прослизнув у вікно головою вперед.

— Уф.

— Ну що ж, привіт, — сказав Річард. — Звісно, це навіть мило, що ти завітав. Але мені скоро треба буде йти на обід. Гадаю, ти можеш прийняти душ. Усі решта будуть унизу, у їдальні, — і хлопчик замовк, ніби збагнув, що сказав забагато.

Джек побачив, що з Річардом треба поводитися делікатно.

— Ти міг би принести щось перекусити мені? Я помираю з голоду.

— Шикарно, — сказав Річард. — Спершу ти доводиш усіх до сказу, включно з моїм татом, бо втікаєш з дому, потім вламуєшся сюди, як грабіжник, а тепер ще й хочеш, аби я крав для тебе їжу. Просто чудово. Ну звісно, класно.

— Нам треба багато про що поговорити, — сказав Джек.

— Якщо, — сказав Річард, поклавши руки в кишені й трохи нахилившись уперед, — якщо ти повернешся до Нью-Гемпшира сьогодні або якщо дозволиш, аби я зателефонував батьку і він приїхав сюди та доставив тебе додому, я спробую прихопити для тебе трохи їжі.

— Я готовий говорити з тобою про будь-що, Річі. Про будь-що. І про повернення додому, звісно, теж.

Річард кивнув.

— Слухай, де тебе взагалі носило? — За товстими лінзами його очі палали. Тоді він здивовано блимнув. — І як ти мені поясниш ваше з матір’ю ставлення до мого батька? Лайно, Джеку. Гадаю, тобі справді варто повернутися до себе, в Нью-Гемпшир.

— Я повернуся, — сказав Джек. — Обіцяю. Та спершу маю роздобути дещо. Можна мені десь сісти? Я смертельно втомився.

Річард кивнув на своє ліжко, а тоді звичним для себе жестом показав на стілець біля столу, який був ближчим до Джека. У коридорі загримали двері. Біля Річардових дверей лунали гучні голоси і стукіт багатьох ніг.

154