Талiсман - Страница 15

Джек мовчки розвернувся й пішов назад у вітальню. Коли пролунав телефонний дзвінок, він аж на фут підскочив.

— Мені відповісти? — гукнув він.

— Так, дякую, — сказала вона збентеженим голосом.

Джек підняв слухавку й привітався.

— Привіт, малий, нарешті я вас знайшов, — сказав дядько Морґан Слоут. — Що, заради Бога, коїться в голові у твоєї матусі? Господи, у нас могли би бути великі неприємності, якби хтось не почав звертати увагу на деталі. Вона є? Скажи, що вона мусить зі мною поговорити. Мені байдуже, що вона скаже — вона має зі мною поговорити. Довіряй мені, хлопче.

Телефон ледь не випав із Джекових рук. Йому хотілося покласти слухавку, стрибнути разом із матір’ю в машину та їхати до іншого готелю в іншому штаті. Але він не поклав слухавки, а крикнув:

— Мамо, телефонує дядько Морґан. Він каже, що ти маєш із ним поговорити.

З хвильку вона мовчала, і хлопчик пошкодував, що не бачить зараз її обличчя. Зрештою вона сказала:

— Джекі, я підніму слухавку в себе.

Джек уже знав, що має зараз зробити. Мама м’яко зачинила двері спальні. Він чув, як вона підходить до туалетного столика та піднімає рурку.

— Усе добре, Джекі, — гукнула вона крізь двері.

— Гаразд, — озвався він у відповідь.

А тоді знову приклав слухавку до вуха й затулив рот долонею, щоб ніхто не чув його дихання.

— Чудовий трюк, Лілі, — сказав дядько Морґан. — Неймовірний. Якби ти досі знімалася в кіно, ми могли б заробити на цьому. Щось на кшталт «Чому зникла ця актриса?» Але, може, варто було б знову почати поводитися розсудливіше?

— Як ти мене знайшов? — запитала вона.

— Думаєш, тебе так складно знайти? Не сміши мене, Лілі. Я б дуже хотів, аби ти притягла свою дупу назад у Нью-Йорк. Час уже припинити втікати.

— А хіба я втікаю, Морґане?

— У тебе лишилося не так багато часу, Лілі, та й у мене нема зайвого, щоб вистежувати тебе по всій Новій Англії. Гей, зачекай-но. Твій малий так і не поклав слухавку.

— Звісно ж, поклав.

Джекове серце завмерло кількома секундами раніше.

— Поклади слухавку, малий.

— Не будь смішним, Слоуте, — відказала мама.

— Це я тобі зараз розкажу, що насправді смішно, леді. Ти переховуєшся на якомусь дивному курорті, коли насправді мала би бути в лікарні, ось що смішно. Господи, хіба ти не знаєш, скільки ділових рішень нам потрібно узгодити? А ще я дбаю про освіту твого сина, і це хороша штука, повір. А ти, здається, плюнула на це.

— Я не хочу більше розмовляти, — сказала Лілі.

— Не хочеш, але мусиш. Якщо доведеться, я приїду туди й силою покладу тебе в лікарню. Нам потрібно підписати угоди, Лілі. Ти володієш половиною компанії, якою я намагаюся керувати — і Джек отримає цю половину, коли тебе не стане. Я хочу переконатися, що про Джека подбають. І якщо ти гадаєш, що те, що ти робиш у тому грьобаному Нью-Гемпширі, і є турботою про Джека, то ти хвора значно серйозніше, ніж я вважав.

— Чого ти хочеш, Слоуте? — спитала Лілі втомленим голосом.

— Ти знаєш, чого я хочу — я хочу, аби про всіх подбали. Хочу, щоб усе було чесно. Я потурбуюся про Джека, Лілі. Я даватиму йому п’ятдесят тисяч доларів на рік — подумай про це, Лілі. Подбаю, щоб він навчався в хорошому коледжі. Ти ж навіть до школи його не пускаєш.

— Шляхетний Слоут, — відказала матір.

— Гадаєш, це відповідь? Лілі, тобі потрібна допомога, і тільки я пропоную її.

— У чому твоя вигода, Слоуте? — запитала матір.

— Ти пречудово це знаєш. Усе по-чесному. Я беру те, що належить мені. Твою частину в «Сойєр & Слоут»: я дупу надірвав, працюючи на цю компанію, і вона має бути моєю. Ми могли б уладнати всі справи з папірцями завтра зранку, а тоді подбати про тебе.

— Так, як ти подбав про Томмі Вудбайна, — сказала вона. — Часом я думаю, що ви з Філом були аж надто успішними, Морґане. Компанією було значно легше керувати, доки ви не влізли в інвестування нерухомості та продюсерство. Пам’ятаєш часи, коли вашими клієнтами були тільки кілька коміків-невдах та ще з півдюжини перспективних акторів і сценаристів? Життя до мегаприбутків мені подобалося куди більше.

— Легше керувати? Ти що, глузуєш? — заволав дядько Морґан. — Ти навіть собою керувати не можеш! — Тоді він спробував угамуватися. — І я пропущу повз вуха твою згадку про Тома Вудбайна. Це занизько навіть для тебе, Лілі.

— Слоуте, я зараз покладу слухавку. Тримайся звідси подалі. І тримайся подалі від Джека.

— Лілі, ти зараз поїдеш до лікарні, й ця біганина тоді…

Мама поклала слухавку, обірвавши на середині речення дядька Морґана. Сам Джек також тихо поклав слухавку. А тоді підійшов на кілька кроків ближче до вікна, щоб його не було видно біля телефону у вітальні. З-за зачинених дверей спальні не було чути нічого, окрім тиші.

— Мамо? — гукнув він.

— Так, Джекі? — У її голосі вчувалося легке тремтіння.

— Усе добре? З тобою все гаразд?

— Зі мною? Звісно. — Тихими кроками вона підійшла до дверей і зі скрипом відчинила їх. Їхні погляди перетнулися: блакить із блакиттю. Лілі відчинила двері навстіж, і їхні очі зустрілися на довгу, напружену мить. — Звісно, усе гаразд. Чому б це мало бути інакше? — Погляди розчепилися. Якесь особливе знання майнуло зараз між ними, але яке? Джек питав себе, чи знала вона, що він підслуховував; а тоді збагнув, що тим знанням було — уперше за весь час — визнання її хвороби.

— Добре, — промовив він, цього разу збентежено. Хвороба його матері, непристойно велика невисловлена примара, виросла між ними. — Я не знаю напевне. Просто здавалося, що дядько Морґан… — Він знизав плечима.