Талiсман - Страница 126

126

Викликав їх Ворвік, але всі дивилися на Сонячного Ґарднера, шукаючи його схвального погляду, і говорили… говорили… говорили…

«Він привчив їх любити свої гріхи, — стривожено подумав Джек. — Вони люблять його, мріють про його похвальбу, і, гадаю, досягти її вони можуть, лише зізнаючись у гріхах. Дехто з цих невдах, напевно, вигадує свої злочини».

Запахи з їдальні посилювались. Шлунок Вовка постійно скажено бурчав. Одного разу, поки заплаканий хлопчик розповідав, як поцупив «Пентхауз», щоб роздивитися брудні картинки, як він їх назвав, блудних жінок, шлунок Вовка забурчав так голосно, що Джек штурхонув його ліктем.

Після останньої сповіді Сонячний Ґарднер виголосив коротку мелодійну молитву. Потім стояв біля дверей — простий, але сліпучо яскравий у джинсах та білій шовковій сорочці, — поки діти виходили. Коли повз нього пройшли Джек та Вовк, він схопив Джека за зап’ястя.

— Ми раніше вже зустрічалися.

«Сповідайся», — вимагали очі Сонячного Ґарднера.

І Джек відчув бажання виконати наказ.

О так, ми знайомі, так. Ти шмагав мою спину до крові.

— Ні.

— О так! — сказав Ґарднер. — О так. Ми раніше зустрічалися. У Каліфорнії? У Мені? Оклахомі? Де?

Сповідайся.

— Я не знаю, — відповів Джек.

Ґарднер загиготів. І Джек раптом подумки побачив, що Сонячний Ґарднер і гигоче, і танцює, і ляскає батогом.

— Те ж саме казав Петро, коли його попросили визнати Ісуса Христа, — промовив Ґарднер. — Але Петро збрехав. І ти теж, я гадаю. Це було в Техасі, Джеку? Ель Пасо? Це трапилося в Єрусалимі в іншому житті? На Голгофі — на «Череповищі»?

— Кажу ж вам…

— Так, так, знаю, ми лише щойно зустрілися. — Ще один смішок. Вовк — Джек бачив це, — відсунувся від Сонячного Ґарднера настільки далеко, наскільки це дозволяв дверний отвір. Через запах. Насичений, нудотний запах чоловічого одеколону. А під ним — запах божевілля.

— Я ніколи не забуваю обличчя, Джеку. Я ніколи не забуваю обличчя або місця. Я згадаю, де ми зустрічалися.

Він перевів погляд із Джека на Вовка — той завив і відсунувся, — а тоді знову на Джека.

— Насолоджуйся вечерею, Джеку. Насолоджуйся вечерею, Вовку. Ваше справжнє життя в «Домі Сонця» почнеться завтра.

На півдороги до сходів він обернувся.

— Я ніколи не забуваю місця та обличчя, Джеку. Я згадаю.

Джек холодно подумав: «Господи, сподіваюся, що ні. Може і згадаєш, але лише коли я буду за двісті миль від цієї сраної в’яз…»

Щось із силою врізалося в нього. Джек вилетів у коридор, навіжено розмахуючи руками, аби втримати рівновагу. Він ударився головою об голу бетонну підлогу, і в очах спалахнули зірочки.

Коли йому вдалося сісти, він побачив Сінґера і Баста, що стояли поруч і гиготіли. За ними був Кейсі, з-під білого гольфа якого випинався живіт. Вовк дивився на Сінґера і Баста, і щось у його напруженій позі насторожило Джека.

— Вовку, ні! — крикнув він різко.

Вовк обм’як.

— Ні, іди сюди, дурко, — сказав Гек Баст, сміючись. — Не слухай його. Підійди і випробуй мене, якщо хочеш. Завжди любив розігрітися перед обідом.

Сінґер зиркнув на Вовка і промовив:

— Облиш бовдура, Геку. То тільки тіло. — Він кивнув на Джека. — А ось голова. І голову ми маємо змінити. — Він поглянув униз, на Джека, упершись руками в коліна, схожий на дорослого, що збирається сказати кілька приємних слів дуже маленькій дитині. — І ми змінимо її, містере Джеку Паркере. Повірте мені.

— Відвали, задиркувате гівно, — навмисно грубо відповів Джек.

Сінґер відсахнувся, немов його вдарили. Фарба полізла від комірця вгору по шиї і залила обличчя. Загарчавши, Гек Баст ступив уперед.

Сінґер схопив Баста за руку. Не відводячи погляду від Джека, промовив:

— Не зараз. Пізніше.

Джек зіп’явся на ноги.

— Краще б ви до мене не лізли, — тихо сказав він їм обом, і хоч Гектор Баст лише ощирився, Сонні Сінґер виглядав наляканим. Можливо, він на мить побачив на обличчі Джека щось і сильне, і загрозливе — щось, чого в ньому не було ще два місяці тому, коли набагато молодший хлопчик покинув маленьке містечко Аркадія-Біч та попрямував на захід.

4

Джек вирішив, що дядько описав би обід — без жодної злоби — як зразок американської сільської кухні. Хлопчики сиділи за довгими столами, і їх обслуговували четверо чергових, що після сповіді перевдягнулися в чистий білий одяг.

Після чергової молитви нарешті принесли харч. Великі скляні супниці, повні тушкованих по-домашньому бобів, передавали вздовж чотирьох столів, паруючі тарілки з дешевими червоними хот-догами, супниці з часточками консервованого ананаса, багато картонних пакунків з молоком із позначками: «ПОЖЕРТВУВАНІ ТОВАРИ» та «МОЛОЧНА КОМІСІЯ ШТАТУ ІНДІАНА».

Вовк їв із похмурою зосередженістю — голова похилена, в одній руці шматок хліба, щоб нагортати їжу і вимочувати соус. На очах у Джека він ум’яв п’ять хот-догів і три порції твердих, як куля, бобів. Подумавши про їхню маленьку кімнатку без вікна, Джек поставив собі запитання, а чи не знадобиться йому протигаз цієї ночі. Зрозумів, що знадобиться, але не вірив, що попросить. Із жахом він спостерігав, як Вовк учетверте накладає боби собі на тарілку.

Після обіду всі хлопчики підвелися, вишикувалися в ряд і прибрали посуд. Джек поніс тарілки, недоїдений Вовком шматок хліба і два пакети з-під молока на кухню; він роззирався довкруги. Написи на пакетах підказали йому одну ідею.

Це місце не було ані в’язницею, ані виправною колонією. Це, ймовірно, щось на кшталт школи-інтернату, за якою мали наглядати перевіряльники. І кухня була місцем, куди око штату Індіани зазирало найчастіше. Ґрати на вікнах горішніх поверхів — гаразд. Ґрати на кухонних вікнах? Джек сумнівався. Виникло б надто багато запитань.

126