Талiсман - Страница 114

114

— Пісні Фетса Воллера, — сказав він, женучи себе іще одним колом темряви. — «У тебе завеликі ноги», «Будь хорошим», «Джитербаґ Вальс», «Не вскоч у халепу».

Почвара Елрой простягає руки до його матері, розпусно щось шепоче і ляскає її рукою по стегну.

— Країни Центральної Америки. Нікарагуа. Гондурас. Гватемала. Коста-Ріка.

Навіть коли він так втомився, що був змушений влягтися і скрутитися клубочком на підлозі, використовуючи ранець як подушку, Елрой і Морґан Слоут лютували в його свідомості. Озмонд шмагав Лілі Кавано по спині, і очі його шаленіли. Величезний, зовсім не схожий на людину Вовк лютував — і отримував кулю просто в серце.

Перші промені сонця розбудили Джека, і він відчув запах крові. Усе його тіло благало про воду і про їжу. Джек застогнав. Пережити ще три такі ночі буде неможливо. Низькі промені сонця дозволили йому трохи роздивитися стіни і стелю хліва. Все виглядало більшим, ніж здавалося минулої ночі. Йому знову захотілося відлити, хоч він і не вірив, що його тіло здатне віддати ще хоча б краплю вологи. Зрештою хлопчик збагнув, що хлів виглядає більшим, бо він сам лежить на підлозі.

Тоді він знову відчув запах крові і глянув убік, на двері. Вибілене тільце кролика лежало в просвіті. Тушка простягнулася на дошках, стікала кров’ю і виблискувала. Брудні плями і довга рвана подряпина свідчили про те, що м’ясо із силою пхали в хлів. Вовк намагався годувати його.

— О Господи, — простогнав Джек.

Голі кроликові ноги дуже скидалися на людські. Джеків шлунок стиснувся. От тільки замість того, щоб виблювати, хлопчик розсміявся, вражений абсурдним порівнянням. Вовк діяв як домашній улюбленець, який щоранку приносить господарям дари у вигляді мертвої пташки чи роздертої миші.

Джек обережно підняв двома пальцями жахливий подарунок і поклав його під лавку. Йому досі було смішно, але очі зволожилися. Вовк пережив першу ніч трансформації. Джек також.

Наступного ранку з’явився овальний шматочок м’яса невідомої тварини на білій костомасі, розщепленій з країв.

12

Зранку четвертого дня Джек почув, як хтось прослизнув у яр. Вражена пташка пронизливо скрикнула, а тоді галасливо здійнялася на вершину хліва. Важкі кроки наблизилися до дверей. Джек піднявся на лікті й кліпнув у темряві.

Важке тіло глухо вдарилося об двері й завмерло там. У щілині під дверима виднілася пара подертих і заплямованих пенні-лоферів.

— Вовку? — м’яко запитав Джек. — Це ти, правда?

— Дай мені ключ, Джеку.

Джек запхав руку в кишеню, дістав ключ і просунув його саме між пенні-лоферами. Велика коричнева рука опинилася в полі зору й підняла ключ.

— Ти приніс води? — запитав Джек.

Попри все, що він міг витягнути з моторошних Вовкових подарунків, хлопчик був на межі серйозного зневоднення: губи — набряклі й порепані, язик, здавалося, надувся і спікся. Ключ ковзнув у замок, і Джек почув, як той відмикається.

Тоді замок зняли з дверей.

— Трохи, — сказав Вовк. — Заплющ очі, Джекі. Твої очі звикли до темряви.

Коли двері відчинилися, Джек затулив очі руками, але світло, що увірвалося в хлів, пролізло крізь пальці й завдало шкоди. Джек зашипів від болю.

— Скоро буде краще, — сказав Вовк, стоячи зовсім близько від нього. Вовкові руки схопили і підняли його. — Заплющ очі, — попередив Вовк і вийшов з хліва.

Коли Джек промовив: «Води», — і його губи торкнулися іржавого краю металевого кухля, хлопчик збагнув, чому Вовк не захотів затриматися в хліві. Зовні повітря було неймовірно чистим і солодким — здавалося, ніби його привезли з Територій. Він випив дві столові ложки води, яка смакувала, як найкраще м’ясо на землі, й текла крізь нього, наче іскристий струмок, який оживляє все, до чого торкається. Він почувався так, наче його зрошують.

Вовк забрав кухлик у Джека значно раніше, ніж той напився.

— Якщо я дам тобі більше, ти просто виблюєш, — сказав Вовк. — Джеку, можеш розплющувати очі — але зовсім трішки.

Джек дослухався до порад. Мільйони часточок світла вдарили очі. Хлопчик закричав. Вовк сів і обняв Джека.

— Ковтни, — сказав він і знову підніс кухлик до вуст. — Ще трішки розплющ очі.

Тепер біль від сонячного світла був значно меншим. Джек дивився крізь завісу вій на сліпуче світло, коли ще один чарівний струмок стікав у його горло.

— Ох, — сказав Джек. — І що ж робить воду такою смачною?

— Західний вітер, — швидко відповів Вовк.

Джек ширше розплющив очі. Калейдоскоп кольорових плям перетворювався на обшарпаний коричневий колір хліва, зелені та світло-коричневі барви яру. Його голова лежала у Вовка на плечі. Круглий живіт Вовка впирався йому в ключицю.

— З тобою все гаразд, Вовку? — запитав він. — Ти добре поїв?

— Вóвки завжди добре їдять, — просто відповів Вовк. Він поплескав Джека по стегну.

— Дякую, що приносив мені ті шматки м’яса.

— Я ж обіцяв. А ти був стадом. Пам’ятаєш?

— О так, пам’ятаю, — відповів Джек. — Можна я ще трохи поп’ю?

Хлопчик зліз із великих Вовкових колін і сів на землю, щоб бачити обличчя друга.

Вовк простягнув йому кухоль. Окуляри Джона Леннона повернулися. Вовкова борода перетворилася на маленький пушок на щоках. Чорне волосся, досі довге й брудне, доходило тепер тільки до плечей. Обличчя виглядало лагідним, привітним і трохи втомленим. На комбінезон із кишенькою Вовк одягнув сірий реглан на два розміри менший, ніж потрібно, з написом на грудях «СПОРТИВНА СЕКЦІЯ УНІВЕРСИТЕТУ ІНДІАНИ».

Він скидався на звичайну людину більше, ніж будь-коли, відколи вони з Джеком познайомилися. Звісно, він зовсім не виглядав, як людина, здатна осягнути хоча б найпростіший курс у коледжі, зате він міг бути класним футболістом у команді старшої школи.

114