Талiсман - Страница 110

110

— Гей, Вовку! Я повернувся!

Він не сподівався на відповідь — і не отримав її. Вовк пішов.

— От, гівно, — сказав Джек і поклав руки на стегна. Хлопчика переповнювали суперечливі емоції: тривога, полегшення й гнів. Вовк пішов, щоб зберегти Джекові життя, — так пояснювалося його зникнення. Щойно Джек відлучився у Дейлвілл, його приятель накивав п’ятами. Він утік на своїх невтомних ногах і перебуває тепер за багато миль звідси, очікуючи, коли зійде місяць. Тепер Вовк міг бути будь-де.

Усвідомлення цього посилило Джекову тривогу. Вовк міг податися в ліс біля яру, що бовваніє на тому кінці довгого поля, і набивати собі черево кроликами, польовими мишами та будь-чим іще, що може там водитися — кротами, борсуками і рештою персонажів «Вітру у вербах». І так би було найкраще. Але Вовк також міг би винюхувати свійську худобу, де б та не була, і опинитися таким чином під загрозою. А ще, усвідомив Джек, Вовк може винюхати фермера з родиною. Або, що навіть гірше, рушити до одного з містечок на північ від них. Джек не був певен щодо цього, але гадав, що перевтілений Вовк може розтерзати щонайменше півдюжини людей, перш ніж його нарешті вб’ють.

— Чорт, чорт, чорт, — повторював Джек, коли поліз яром угору. Насправді, він не сподівався побачити Вовка — хлопчик раптом збагнув, що, напевно, ніколи не побачить його. А за кілька днів прочитає в газеті якогось провінційного містечка жахливий опис різанини, влаштованої велетенським вовком, який забрів на Мейн-стрит у пошуках їжі. Тоді з’являться нові імена. Імена на кшталт Сілкі, Гайделя, Гейджена…

Спершу він глянув на дорогу, досі сподіваючись побачити гігантську постать Вовка, що біжить на південь, — той би не захотів зустрітися з Джеком, який повертається з Дейлвілла. Довга дорога була порожньою, так само як і хлів.

Звісно.

Сонце, точне, як і годинник, який він носив на зап’ястку, уже добряче схилилося до обрію. Джек безнадійно повернувся до довгого поля і узлісся за ним. Нічого не ворушилося, окрім верхівок стерні, що гнулися під холодним вітром.

«ПОЛЮВАННЯ НА ВОВКА-ВБИВЦЮ ТРИВАЄ», — саме таким буде заголовок у газеті за кілька днів.

Раптом великий коричневий валун на узліссі заворушився, і Джек збагнув, що тим валуном був Вовк. Він сидів навпочіпки і дивився на Джека.

— Ох, скільки ж клопоту з тобою, сучий сину, — сказав Джек полегшено, чудово знаючи, що якась частина його потайки тішилася з Вовкового зникнення.

Хлопчик пішов до приятеля. Вовк не рухався, однак його постать якимось чином збільшилася, стала напруженішою і мудрішою.

Наступний крок вимагав від Джека ще більше мужності, ніж перший. За двадцять ярдів він бачив, що Вовк і далі змінюється. Його волосся стало густішим і розкішнішим, ніби він помив його і висушив феном. Здавалося, ніби Вовкова борода справді починалася саме під очима. Він продовжував сидіти на місці, але все юнакове тіло стало більшим і сильнішим. Очі, наповнені рідкісним вогнем, блимали помаранчевим гелловінським полум’ям.

Джек змусив себе підійти ближче. Він мало не спинився, коли побачив, що у Вовка тепер замість рук лапи, але наступної миті збагнув, що це руки, просто пальці вкриті грубим чорним волоссям. Вовк і далі дивився на нього своїми полум’яними очима. Джек знову скоротив наполовину відстань між ними, а тоді спинився. Вперше з миті зустрічі з Вовком біля річки на Територіях хлопчик не міг прочитати виразу приятелевого обличчя. Можливо, Вовк уже став надто чужим, а може, волосся вкривало надто велику частину його обличчя. Та він був певен, що Вовк переживає якісь сильні емоції.

За дюжину футів від Вовка Джек зупинився і змусив себе зазирнути в очі перевертню.

— Вже скоро, Джекі, — сказав Вовк, і його губи роззявилися в жахливій подобі усмішки.

— Я подумав, що ти втік, — сказав Джек.

— Сидів тут, очікуючи на твоє повернення. Вовк!

Джек не знав, як інтерпретувати цю заяву. Вона невиразно нагадала хлопчику про Червону Шапочку. Вовкові зуби виглядали особливо чисельними, гострими і сильними.

— Я приніс замок, — сказав він. — Чи з’явилися в тебе якісь ідеї, доки мене не було?

Вовкове обличчя — очі, зуби та й усі інші частини тіла — піднялися до Джека.

— Тепер ти стадо, Джекі, — сказав Вовк. Він підвів голову і видав довге, протяжне виття.

8

Якби Джек Сойєр не був таким наляканим, то сказав би: «Ти маєш до цього хист, ага?», — або: «Якщо ти й далі так продовжуватимеш, то всі собаки в óкрузі будуть нашими», — але обидві фрази так і згинули невимовленими. Він надто боявся сказати хоч слово. Вовк знову подарував йому першокласну посмішку, придатну для телереклами ножів «Ґінсу», а тоді легко скочив на ноги. Окуляри Джона Леннона, здавалося, зникли в колючій щетині над бородою і в густому волоссі на скронях. Джек подумав, що зріст вовкулаки зараз сягає семи футів, а завтовшки він, як пивні барила з комірчини «Пивниці Оутлі».

— У цьому світі є хороші запахи, Джекі, — сказав Вовк.

І Джек нарешті розкусив його настрій. Вовк почувався захопленим. Він нагадував людину, котра виграла особливо важкий конкурс, не маючи жодних шансів на перемогу. А з-під його тріумфу просочувалося щось радісне й дике, уже бачене Джеком раніше.

— Хороші запахи! Вовк! Вовк!

Джек обережно відступив крок назад, запитуючи себе, чи стоїть він з навітряного боку від Вовка.

— Ти ніколи не казав нічого хорошого про це місце раніше, — сказав він трохи незграбно.

— Раніше, то раніше, а тепер — це тепер, — відповів Вовк. — Хороше. Багато хорошого навколо. Вовк знайде все хороше, не сумнівайся.

110