Талiсман - Страница 104

104

7

Джек штовхнув одні зі скляних дверей і зайшов до вестибюля «Таун-Лайн Сіксплекс». Він різко озирнувся на Вовка, але той виглядав — принаймні зараз — цілком нормально. Насправді, Вовк здавався обережно оптимістичним… на той момент. Йому не подобалося перебувати в приміщенні, але все було не настільки погано, як у машині. Тут були гарні запахи — легкі та смачні. Але був ще й якийсь гіркий аромат. Вовк поглянув ліворуч і побачив скляну коробку, переповнену чимось білим. Це й було джерело приємного запаху.

— Джеку, — прошепотів він.

— Що?

— Можна мені тої білої штуки, будь ласка. Але без пі-пі.

— Пі-пі? Ти про що?

Вовк пошукав правильніше слово і знайшов.

— Без сечі. — Він показав на резервуар, усередині якого загорався і згасав напис «СМАК ОЛІЇ». — Це ж якась сеча, так? Певно, що так, зважаючи на запах.

Джек утомлено посміхнувся.

— Попкорн без фальшивої олії. Гаразд. А тепер помовч, гаразд?

— Звісно, Джеку, — сумирно погодився Вовк. — Просто тут і просто зараз.

Він дістав скручені в рурочку банкноти — важко зароблені однодоларові купюри із самотніми п’ятьма баксами, схованими посередині.

— Який фільм? — Її очі рухалися туди-сюди, туди-сюди від Джека до Вовка і від Вовка до Джека, наче жінка спостерігала за напруженою грою в настільний теніс.

— А що зараз почнеться? — спитав у неї Джек.

— Ну… — Дівчина зиркнула на приклеєний скотчем папірець, — у залі чотири — «Дракон у польоті». Кунгфу бойовик з Чаком Норрісом. — Очі ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч, — у шостому залі подвійний сеанс. Мультики Ральфа Бакші «Чарівники» та «Володар перснів».

Джек відчув полегшення. Вовк був величезною дитиною-переростком, а діти люблять мультфільми. Усе могло спрацювати. Вовк знайде в Країні неприємних запахів щось, що його розважить, а Джек поспить три години.

— Ось це воно, — сказав Джек, — нам на мультики.

— Чотири долари, — сказала дівчина. — Особливі ціни на ранкові сеанси до другої дня. — Вона натиснула кнопку, і два квитки з металевим скреготом вискочили зі щілини. Вовк скрикнув і позадкував.

Дівчина зиркнула на нього, здійнявши брови.

— Ви нервовий, містере?

— Ні, я Вовк. — Він посміхнувся, демонструючи надто багато зубів. Джек міг поклястися, що зараз зубів було вдвічі більше, ніж за день чи два до того. Дівчина поглянула на них і облизнулась.

— З ним усе гаразд. Він лише… — Джек знизав плечима. — Надто звик до ферми. Ну, ви знаєте. — Хлопчик простягнув самотні п’ять баксів. Касирка взяла їх із таким виразом, наче шкодувала, що в неї для цього немає щипців.

— Ходімо, Вовку.

Коли вони пішли до стенду із солодощами (Джек засовував долар у кишеню брудних джинсів), дівчина беззвучно промовила до продавця:

— Поглянь на його ніс!

Джек поглянув на Вовка — його ніс ритмічно роздувався.

— Припини, — прошепотів він.

— Припинити, що, Джеку?

— Робити так носом.

— Ох, я спробую, але…

— Тсссс…

— Я можу чимось допомогти, синку? — спитав продавець.

— Так, будь ласка. «Джуніор Мінст», «Різес Пісез» та надвелику порцію попкорну без олії.

Продавець посунув замовлення до них. Вовк схопив відерце попкорну обома руками і миттю захрумкотів, набиваючи ним рот. Продавець мовчки зиркнув на нього.

— Надто звик до ферми, — повторив Джек. Якась частина його вже замислювалася, чи достатньо багато дивного побачили ці двоє, щоб вирішити викликати поліцію. Він подумав — і вже не вперше — скільки в цьому іронії. У Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі ніхто на Вовка і не глянув би вдруге, а тим більше — втретє… Імовірно, рівень толерантності до дивних речей у сільській місцевості був набагато нижчим. Але, звісно, якби вони потрапили до Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса, Вовк би ошизів набагато швидше.

— Закладаюся, так і є, — буркнув продавець. — Із вас два вісімдесят.

Джек заплатив; він подумки скривився, зрозумівши, що за похід у кіно виклав четвертину своїх запасів.

Вовк вищирився до продавця ротом, набитим попкорном. Джек розумів, що для Вовка це привітна посмішка № 1, але він сумнівався, що продавець також розуміє це. Надто багато зубів було в цій посмішці… може, сотня.

А ще ніздрі Вовка знову роздувалися.

«Та ну їх, хай викликають копів, якщо хочуть, — подумав утомлено він, що більше пасувало б дорослому, ніж дитині. — Це нас не сповільнить іще більше. Він не може їздити в нових машинах, бо терпіти не може запахів конденсаційних конвертерів. Він не може їздити в старих машинах, бо ті смердять викидними газами, потом, олією та пивом. Він, імовірно, узагалі не може їздити в машинах через клаустрофобію. Скажи правду, Джекі, будь чесним хоча б із самим собою. Ти постійно переконуєш себе, що він звикне, але цього, певно, не станеться ніколи. То ж що нам робити? Гадаю, мандрувати через Індіану. Поправка. Вовк мандруватиме Індіаною пішки, а я мандруватиму Індіаною верхи. Але спершу я збираюся відвести Вовка в клятий кінотеатр і поспати, доки не закінчаться обидва мультфільми або доки не приїдуть копи. Ось і кінець історії, сер».

— Що ж, приємного перегляду, — сказав продавець.

— Дякую, — відповів Джек і пішов далі, а тоді збагнув, що Вовка немає поряд з ним. Вовк витріщався на щось за головою Джека з майже релігійним захватом. Джек підвів погляд і побачив рухому рекламу фільму Стівена Спілберґа «Близькі контакти третього ступеня», що демонструвалася вгорі. — Ходімо, Вовку.

8

Вовк збагнув, що нічого не вийде, щойно вони пройшли крізь двері.

104